2020-й рік став роком скасованих подій і планів, а також перекритих кордонів. Усе, або майже усе пішло шкереберть.
Неможливість “зачинити двері між хатою і роботою” і, разом з тим, неможливість вільно пересуватися та мати базове почуття безпеки стали маркерами того, як ми тепер живемо.
Наприклад, туризм забезпечував 1 з 10-ти робочих місць в економіці ЄС. Це не повернеться в найближчі роки або повернеться не таким, як було.
Ми переживаємо і цифровий ренесанс, і цифрову деградацію. Культура на наших очах перетворюється на електронний файл, стрім чи онлайн трансляцію. Ресурс людської уваги і дозвільний час вичерпується. І відбувається занепад аури.
З кінця 1980-х людство сперечається, як правильно називати нашу епоху – постіндустріальною, постмодерною, постгуманістичною? Навесні 1986 року німецький соціальний філософ Ульріх Бек видав книгу, в якій запропонував називати нас Суспільством ризику.
Бо наражатися на великі екзистенційні ризики стало новою долею людини і людства, безвідносно до місця й часу чи соціальних обставин нашого народження.
У місяць виходу книги Бека вибухнув Чорнобиль і це зробило його працю інтелектуальним бестселером. Пройшли роки, возз’єдналась Німеччина, припинив існування Радянський Союз, Євросоюз розширився, цивілізаційний стрибок зробив Китай, у 2015 році помер Бек, а його глобальна книга витримала випробування змінами, не застаріла ні на йоту.
Ризик завжди драматичний: він вимагає раптового переходу з того, що є, у те, що тільки може бути. Іноді трудність цього переходу здається непереборною. Ми взаємодіємо з ризиками як особистості і як спільноти. Небажання брати особисту відповідальність – це слабина сучасних суспільств.
На ділі з виду безпечні офіси і звичайні професії також сповнені ризиків. В умовах революції, війни, а тепер і пандемії ми знову досвідчили, що сподівання на комфортне і безпечне життя нереалістичні. А сподівання, що ризики можна опанувати і перетворити на нагоду чи пригоду – реалістичні.
Чи треба сучасним українцям вчитися ризикувати більше, щоб мати майбутнє, дожити до 2050 року і співтворити глобальний світ, занурений в радикальну непередбачуваність?
Подумати про це пропонуємо разом з Іриною Старовойт – кандидаткою філологічних наук, літературознавицею, поеткою, перекладачкою та викладачкою Українського католицького університету.
Коли – 1 червня, о 16:00
Реалізація цього проекту здійснена за підтримки Львівської міської ради в рамках Програми “Львів 2020: Фокус на культуру”
Саме Наш наступний лектор, Валерій Пекар – підприємець, публіцист, громадський діяч, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та Львівської бізнес-школи УКУ підсумує цей рік – і розкаже, які 20 уроків ми отримали в 2020 році.
