Кіноман, науковець, мистецький та суспільний діяч, директор Центру Шептицького і багато чого іншого, саме так можна описати нашого гостя – Олега Яськіва. У свій День народження він знайшов час розповісти нам трішки про своє життя, захоплення та орієнтири.
– Пане Олеже, ідея зробити з Вами інтерв’ю виникла, напевно одразу після відвідин Вашого кіноклубу, але таким каталізатором стала ваша лекція-моновистава про Гемінгуея «Мій Гемінгуей». Розкажіть як у Вас виникла ідея зробити подію про письменника такої величини у такому форматі?
– Все почалось з 2011 року і не з літератури. А почалось все з музики і навіть вірніше з мого бажання віддячити в якійсь можливий для мене спосіб тим людям, які свого часу суттєво вплинули на траєкторію мого життя і на формування мого характеру. Можливо це звучить якось нереалістично або пафосно, але направду це так.
Я подумав, що в українському мовному просторі бракує формату, який був би водночас інтелектуально навантаженим і був популярним. Безумовно я знав про лекції, вищі навчальні заклади, де викладають музику чи історію музики, але з мого досвіду спілкування з людьми, які мають вищу музичну освіту: вони знають музику, вміють її грати, але далеко не всі її люблять.
Тому моїм першим завданням стало створити щось таке, що спонукало людей полюбити музику і відтак виник формат не зовсім лекції і не зовсім вистави. Адже це робилось однією людиною, яка б поєднувала різні форми мистецтва: по-перше, слово, візуальне мистецтво тієї епохи, музика та відео фрагменти. Усе разом воно створює певне відчуття епохи, емоційне занурення глядача в творчість того часу чи окремого композитора. Почалось це все з Моцарта. Згодом Бетховен. Це була дуже непроста задача. Майже рік я готував кожну виставу. Третьою була вистава «Моє Бароко» і фактично кожна вистава вставала все більшою-більшою та об’ємнішою.
Після трьох років презентацій-вистав, мені захотілось показати публіці, що не музикою єдиною. Звернути в бік і піти до літератури. Я подумав, кому в першу чергу я б хотів присвятити проект в літературі. Вибір впав на Гемінгуея, бо це особисто важливий для мене (і не лише для мене) письменник. У мене складалось відчуття, що при підвищені видавничого буму, твори Гемінгуея не перевидаються і це мене дуже хвилювало. Ми мали чудове видання збірки творів Гемінгуея ще у радянський час
– Дніпро це зробило, якщо я не помиляюсь?
Так, Дніпро, 4-томник. Після цього майже 20 років жодного видання. У мене склалось відчуття, що для молодшого і навіть трохи старшого покоління Гемінгуей і письменники його калібру вже не є дороговказами і не є класикою. Це частково природний процес, а частково і не справедливий. Бо класика є класикою і завжди має щось залишитись з минулого.
І от зійшлось моє бажання зробити щось в літературі і водночас підняти, витерти пил з напівзабутої постаті Гемінгуея. Тому у 2014 р. я створив виставу «Мій Гемінгуей».
Згодом знову повернувся до музики і створив виставу «Мій Романтизм», а паралельно підготував виставу про українського фізика-математика і політика Фещенка-Чопівського.
Зараз я знову повернувся до музики, скоро буде прем’єра моєї вистави «Вагнер-Верді друг мій, ворог мій», але література поки що одна. Якщо буде час і сили, то вдасться підготувати ще один виступ, можливо навіть у живописі.
– Про кого ви б хотіли підготувати виступ? У літератури або в живописі?
– В живописі моя мрія зробити «Мій Ренесанс», але це буде не про високий Ренесанс, який більше на очах і на слуху, а про той Ренесанс, з якого все починалося. Маю бажання взяти палітру не лише художників, але і науковців, філософів, медиків і композиторів.
– Таке своєрідне відображення епохи?
– Так, відображення епохи через оптимально чотирьох людей. Думаю якщо це вийде, то це буде наступним. А з літератури я ще докладно не вирішив, можливо це буде щось з латиноамериканської літератури. Можливо підібрати когось хто має цікаве підґрунтя, біографію і для мене був важливим.
– Що цікаво, Вам вдалось зробити таке поєднання, коли люди різного віку зібрались в одній залі: старші, молодші, мої друзі та знайомі і водночас було різноманіття фільмів у самій виставі. Було цікаво, коли молодь впізнавала «Опівночі в Парижі» Вуді Алена і коли люди старшого віку впізнавали фільми, які вони дивились у свій час і в людей виникали схожі емоції. Це насправді було чудово і Вам вдалось те, що Ви планували, а можливо і навіть більше.
– Чесно кажучи, я вважаю, що не цілком вдалось. Це була третя чи четверта презентація цієї вистави і вперше в Центрі Шептицького. Ми трохи змінили формат. Спершу вистава презентувалась в темряві або напівтемряві. Коли автор сидить ледь освітлений, а все решта затемнено. Таким чином людина максимально занурена і сконцентрована. Автор стає не таким важливим. Цей формат, що презентувався в ЦШ трохи інший. Він при світлі, забезпечувалась зйомка, фото. Тому більше було схоже на лекцію. Зображення теж було видно, але мені здається трохи втратилась така інтимність, атмосферність. Але це був пошук якогось компромісу, бо темрява не дозволяє якісно зняти, а світло трішки забирає інтимність.
– Під час самої лекції Ви слушно підмітили, що Гемінгуей, це була в такій великій мірі, доросла, внутрішня дитина. Людина, яка завжди прагне пошуку пригод, іде за подвигами. І часто саме це шанували в ньому жінки. А коли Ви були дитиною, про що Ви мріяли?
– Ви знаєте, можливо я скажу якусь дивну річ, але в мене не було конкретних мрій в плані досягнення чогось. Інтуїтивно я хотів займатись наукою, без певної конкретики, інтуїтивно я хотів завжди бути на стороні меншості, на стороні слабших. Часто в дитячих іграх про війну я завжди брав участь на стороні слабших. Конкретної цілі чи мети стати отим, ким ти став у мене не було. Було лише бажання допомагати, бути корисним українцем. В той час у юнацтві я сформувався вже як українець, мені було дуже важливо бути патріотичним українцем. Те, що в якийсь період життя ще радянського часу я готувався до певного дисидентства, то не можна було сказати, що моєю метою було потрапити десь на Соловки чи Гулаг. Так, я готував себе до політичного і підпільного життя.
– До можливих варіантів?
– Так, але моєю метою не було стати політиком чи дисидентом, це був лише вектор і в руслі поширення цього вектору, я виконував якісь ролі, місії та функції.
– Взагалі Ви за освітою є доктором технічних наук і багато приділили цьому і часу, і праці. Попри це у Вас є багато цікавих захоплень, хобі про які ми ще поговоримо. Але як так сталось, що Ви стали директором Центру Шептицького?
– Ну це насправді продовження попереднього питання: про цілі, про мету. Так склалось, що більшість свого свідомого життя я присвятив науці, але паралельно розвивалась інша сторона мого життя, яка була пов’язана як з громадсько-політичним життям, так і культурною активністю. Воно ішло завжди паралельно, поступово якийсь багаж певних ідей, напрацювань, речей, які вдалось реалізувати збільшувалось і йшло паралельно і майже ніколи не перетиналось. У певний момент мені захотілось спробувати свої зусилля в такому культурно-просвітницькому управлінні. Бо в інституті на момент мого переходу і долучення до УКУ, я вже був заступником директора інституту, з розвитку, з міжнародних зав’язків. Це була теж місія, яку я старався як міг виконувати та чесно, сумлінно на скільки це було можливим в тих умовах.
В певний момент мені здалось, що розвитку може і не бути в тій системі координат, як влада підтримувала науку. Якійсь можливості та вміння, схильності до управління, розвитку на перетині науки і керування процесами – вони впираються в якусь межу і руху може не бути. Натомість, почувши про створення концепції Центру Шептицького, де буде бібліотека і культурні простори, можливості реалізовувати події, управляти процесами, мені здалось, що це може допомогти напнути ті вітрила, які в мене вже були готові. Я спробував зробити перехід і реалізувати це в університеті.
– А що Вас найбільше приваблювало у можливості працювати у Центрі Шептицького?
– Можливість реалізовувати великі мрії. Один мій старший колега з інституту, добрий професор і людина широких поглядів, почув про моє рішення і ми мали розмову. Він сказав: «тепер я розумію, чому ви ідете туди. Ви хочете реалізовувати мрії». Ідучи сюди в мене було багато мрій і я хотів їх реалізовувати. Хай багато з них виявилось ідеалістичними, але вони у мене були і мені здалось, що частину з них я зможу реалізувати саме тут: на перехресті культури і науки. В мене і далі залишається бажання залишити свою наукову складову і принести щось в більше популярному способі, підсилити культурну складову.
– Така інша сторона вашого життя, яка якраз і є тією культурною складовою – це кіноклуб. Ви є засновником з 1996 чи 1997 року одного з перших кіноклубів. І що цікаво, у Львові багато кіноклубів з’являлось і зникало, а Ваш продовжує невпинно існувати. Він діє у Кав’ярні-галерії «Штуці». А з чого почалась Ваша любов до кіно? Зокрема Майкл Манн згадує як він вперше поглянув стрічку Стенлі Кубрика «Доктор Стренджлав…» і одразу захопився кіно. Як це було у Вас?
– Зі мною було майже схожим чином як у Манна, звичайно я дивився в дитинстві кіно і завдяки батькам у мене було таке певне відчуття кіно, але воно було на рівні, мабуть, кращих з банальних речей, які були доступні. Перед кіно я любив музику, живопис, тобто я був відкритий до мистецтва і його видів. В один момент, десь у вашому віці я поглянув один фільм після якого я вийшов з кінотеатру як навернений, зрозумівши: кіно – це мистецтво.
– Що це був за фільм?
– «Відхідна молитва» з Мікі Рурком про Ірландську республіканську армію і її колишнього бійця. Музика Білла Конті, сама ідея фільму була дуже хороша і це мене вразило. А потім був фільм який остаточно втягнув мене в кіно – це «Одного разу в Америці», Серджіо Леоне.
На мою думку, це найкращий фільм з гангстерської тематики, якщо його взагалі можна так назвати. Після цього я зрозумів, що кіно – це мистецтво і я почав так по-аматорськи, але активно цікавитись кіно. З того моменту я зрозумів, що кіно це Щось і можливо це буде і моє. І друга моя освіта це спроба наблизитись до кіно.
– Я також чув, що ви є поціновувачем вінілу.
– Якоюсь мірою це так, у мене колись була дуже велика колекція вінілу: класичної музики, джазу, року. У лихі-90, коли не було на чому слухати і здавалось все переходить на диски я зробив величезну помилку, великий злочин. Я просто позбавився великої колекції, майже в півтисячу плит. Зібраних мною, вичитаних та заслуханих на пам’ять. Тяжкі це були часи 90-ті. І зараз завдяки друзям у мене знову з’явився програвач. Багато музики взагалі і вінілу в тому числі. Для мене музика це як повітря
– Особисто я трохи аматор у вінілі у мене десь до 80-ти платівок, тому для мене складно уявити колекцію у півтисячі платівок та ще й на ті часи.
– У мене крім вінілу було багато і інших носіїв з музикою
– А що з вінілу у Вас є таке цікава, можливо екстравагантне? Можливо The Doors?
– Ні, більше класики. Цікаві записи, японська музика, в основному саме класика
– Ви є людиною, яка працює в такому творчому і керівничому тандемі. Що ви знаєте про такі моменти, коли ви просто вигоряєте? Коли зникає бажання працювати і рухатись далі. Що ви робите з цим і що мотивує вас рухатись далі?
– Знаєте, я просто не вживаю цей термін «вигоряння». Я не допускаю його до себе. Я не заперечую, що він має місце і психологи мають рацію. Тобто втома буває, величезна втома, але те що називають вигоранням я переношу на ногах, я можу мати проблеми зі сном чи здоров’ям, але ніколи не називаю це вигоранням і не дозволяю опустити руки, освятивши свою слабкість чи відпочинок тим, що у мене іде вигорання. Тому у мене така спроба боротьби, просто перетерпіти і в якийсь момент ця слабкість минає і все стає на свої місця. Бо у мене є страх, що впустивши у свій лексикон вигорання чи депресію, ці стани можуть стати постійними супутниками життя.
– Яку книгу ви востаннє читали, що це було?
– Я постійно читаю книги, безперервно. Зараз читаю Гріна «Данина Космосу», перед тим, навіть не згадати. Я скажу більше, водночас я читаю декілька книг і художніх, і документальних. Їх є стільки, що навіть не буду перелічувати
– Можливо є якийсь фільм, який ви дивились востаннє, який Вас вразив і можливо хотіли порекомендувати?
– В першу чергу це ті фільми, які я дивлюсь і рекомендую на кіноклубі. Але окрім цього я дивлюсь багато фільмів самостійно і багато з них доводиться відкидати через різні причини. Щодо враження, то тут можна говорити про багато фільмів. Найновіший це «Джульєтта».
Я фільмів дивлюсь багато, дуже багато, часом більше десятка на тиждень.
– Це є справді дуже багато.
– Оскільки через роботу часу буває небагато, то я часом коли роблю щось інше, паралельно читаю. Це не лише книги, часом хороші журнали
– А як щодо аудіо книг?
– Ні, на аудіо поки що не підсів. Можливо це і через час: коли є час, то я радше послухаю музику.
– Зараз у ЦШ є надзвичайна кількість різноманітних подій: на яку подію Ви хотіли піти цього тижня або цього місяця? На що Ви б хотіли запросити наших читачів?
– Знаєте я дуже часто не встигаю ходити на події, які ми готуємо. Але зокрема мені до вподоби унікальний для Львова цикл лекції про Іслам із Романом Назаренком. Я радий, що УКУ має такого викладача, який має цікавий підхід і що розказати.
– Так, який навіть має дотик до молоді, надзвичайно велика кількість студентів УАЛу просто у захваті від нього
– Так-так, це є дуже важливо. Ще один курс – це курс Ярослава Грицака про Бітлів. Знаєте, за цей час ми зрозуміли одну річ: наше завдання робити можливо не так багато подій, але якісних. Робити такі події на які можна іти із закритими очима і завжди знати одне, що це буде якість.
– І на які часто набирається повий зал.
– Як правило так, ми хочемо цього, шукаємо підходи до аудиторії, адже вона різна і не завжди їх цікавлять дуже глибокі речі, часом вони хочуть спрощеного подання і ми шукаємо компроміс, де є межа між доступністю і попсовістю.
– Ми вдячні, що Ви знайшли час у такий день, бо сьогодні ваш День народження і ми б хотіли привітати Вас від усього студентства. Подякувати, що Ви так невтомно працюєте. Навіть сам ЦШ в порівнянні з минулим роком стає набагато кращим і доступнішим, збільшується кількість якісних подій і я надзвичайно радий, що в час мого навчання я можу спостерігати такий розвиток у ЦШ і УКУ в цілому. Я вірю, що це буде лише продовжуватись. У кожного в житті має бути якесь таке найбільше досягнення і я б хотів побажати, щоб якщо Центр Шептицького не був таким, то був одним з тих, яким Ви найбільше пишались.
– Дуже дякую. Ви знаєте, це якраз і є те місце, де мені хочеться служити, бачити вдячні обличчя, відчувати причетність до команди, яка творить якість життя для молоді. Бо ви прийдете на зміну і ми маємо зберегти все найкраще з того часу і передати Вам. Наразі я задоволений тим, що ми зробили, але це було б неможливо без загальної корпоративної культури і духу університету.
Інтерв’ю взяв Віктор Гнатів та записала Уляна Борисовська
Щиро Ваша, команда UCUPeople
