Бунтівні та новаторські The Beatles не могли не привертати уваги. Хтось їх ненавидів і палив диски та постери, а хтось любив так, що просто непритомнів, коли бачив своїх кумирів наживо. Вони були тими, хто торував новий шлях не тільки у музиці, а й культурі, творив епохальні «sixties».
The Beatles створили свій культ – так звану «бітломанію». На відміну від багатьох інших великих подій світової історії, цей рух має точну дату свого народження: 31 жовтня 1963 року. Цього дня бітли поверталися з концерту у Стокгольмі, і в лондонському аеропорту на них чекав натовп відданих фанаток, яким навіть дощ не завадив дочекатись своїх кумирів. «Коли вони вийшли з літака, цей натовп, переважно дівчата, почав надривно кричати. Цей звук був схожий на те, як ріжуть свиню…тільки безупинно.» У літаку з бітлами було також ще три відомі особи: англійський прем’єр-міністр, міс світу 1963 року та відомий менеджер і телеведучий Ед Салліван, але ніхто не обдарував їх належною увагою, бо всі погляди були прикуті до The Beatles.
Бітли захоплювали своєю дотепністю і завжди жартували на концертах. Без жартів навіть не обійшлось на виступі для королівської сім’ї у жовтні 1963. Джон Леннон після пісні сказав: «Глядачі на дешевих місцях – плескайте в долоні, а інші – просто потрясіть своїми дорогоцінностями.» Привертав увагу також витончений вигляд бітлів: їх костюми та довге зачесане назад волосся. Такий зовнішній вигляд вигідно контрастував з їхньою справжньою натурою рокерів, а ще Beatles мали кумедну звичку кланятися після кожного номера.
Своє перше справжнє турне бітли почали з Парижа. На правду, це був не найкращий вибір: «Вони не врахували велику різницю публіки і, іронічно кажучи, французької «приязні» до англійців.» Іще однією великою різницею було те, що у Франції The Beatles слухали переважно хлопці. Щодо інших країн, то бітломанія захоплює Америку після виступу на Шоу Еда Саллівана у Нью-Йорку в 1964. Треба віддати належне, найбільша заслуга в цьому самої музики бітлів. Але є також не менш важлива та цікава причина: вони прийшли в Штати всього через 4 місяці після вбивства Джона Кеннеді. «Для американських підлітків він був ніби лицарем в сніжному вбранні на білому коні.» Кеннеді став героєм того часу: елегантним, з нальотом «britishness». І тут на фоні загального трауру після його вбивства з’являються ті, що дуже схожі на Кеннеді. До того ж США переживали бум на британське: витончене та інакше. Ліверпульців зустрічають тут як справжніх аристократів, тоді як на батьківщині вони вважалися з нижніх верств, особливо через свій специфічний «робітничий» акцент з манерою говорити в ніс. Бітли – «група для молоді», тому реакція старшого покоління була, м’яко кажучи, холодною. Бітломанія навіть обговорювалась на одному з синодів англіканської церкви. «Один з єпископів сказав, що це – моральний занепад, бо за суму одного концерту The Beatles можна було збудувати церкву, а вони жодного разу не зробили пожертвувань.»
Проте великий успіх мав свої наслідки. The Beatles не мали власного життя: кожна хвилина часу тепер була розписана. Адже обов’язково треба поїхати на концерт, звідти – на інтерв’ю, ну а після цього завітати на телепередачу. Шалені фанати не давали покійно ступити і кроку: кидалися на машину, чекали біля входу в готель. Про те, щоб кудись вийти на обід і мови бути не могло – бітли майже не виходили з номера і давилися бутербродами. Сумнівна та іронічна сторона успіху… The Beatles починають перетворюватися на комерційний проект, і це дуже їх непокоїть. Пісні поволі стають серйознішими: нема вже того діалогу з публікою, бітли протиставляють себе їй. Так у їх творчості з’являються рок-балади, під які вже не покричиш і не потопаєш в такт ногою. У цей час світ почув знамениту «Yesterday». Пол Маккартні каже, що цей ритм йому наснився, і він був впевнений, що це дуже відома пісня, стандарт 20-тих років, але він не міг згадати звідки вона, і ніхто також не дав йому відповідь на це питання. На рік раніше, у 1965, Леннон пише пісню «Help!», в якій висловлює весь розпач щодо становища групи. «Проте в атмосфері бітломанії цей крик про допомогу сприйнявся як ще одна весела пісня.»
Бітломанія стає обтяжливою. «Це як служба в армії, де ти мусиш робити речі, які тобі не подобаються з людьми, яких ти ненавидиш,» – сказав якось Джон Леннон. «Далі починається хвиля загроз, розпачу, яка все наростає і наростає, хоча про неї мало хто говорить.» Група вперше починає діставати погрози. Перший такий інцидент відбувся у турне в Японії, де бітли мали виступати у святая святих – залі для бойових мистецтв. Це викликало незадоволення, тому що виступ групи тут сприйняли як десакралізацію цього місця. The Beatles усе ж таки зіграли концерт, проте їх супроводжувала важко озброєна поліція, а публіка – вся під наглядом. У залі було розставлено камери, які схоплювали будь-який рух: людям не дозволялося вставати з місць. Готель, де жили бітли, був повністю ізольований, і на концерти вони їздили в броньованій машині. Але найнеприємніший випадок стався на концерті в Філіппінах. Дружина тодішнього диктатора Імельда Маркуса вважала, що група повинна нанести їм персональний візит. Проте The Beatles мали чіткі принципи – не приходити на офіційні запрошення і не мати нічого спільного з політикою, тому філіппінська верхівка отримала відмову. Після цього, коли бітли поверталися після чергового концерту, вони із здивуванням помітили, що в їхньому готелі нікого не було. Жодного персоналу та охоронців, ніде не горіло світло. Таксі теж не було. І дорогою до аеропорту вони неочікувано стикаються з розлюченим натовпом, який, ймовірно, організувала пані Маркус. В самому аеропорту їх затискають у коло і починають штовхати. Бітли ледве прориваються і сідають на літак, вони були щасливі, що залишилися живими.
Останнім концертом став виступ у Каліфорнії 29 серпня 1966 року. Погода була напрочуд погана: дув сильний вітер, а апаратура працювала з перебоями. Після закінчення їх забирала броньована машина, де не було сидінь, і триматися доводилося за що прийдеться. «І це є успіх?» – питали один одного бітли. Всі негаразди, що принесла захмарна популярність, почали нашаровуватися, і в цей день The Beatles зрозуміли, що більше так не можуть. Вони втомилися від цього «успіху», який вже не вважали за успіх. Обтяжлива бітломанія давалася взнаки: фанати просто використовували їх для власного божевоління…
Здавалося, що групі прийшов кінець, проте ця криза стала новим витком у їхній творчості, шляхом до музики на ґатунок вище. «Часом, чим більший успіх, тим більша депресія.» Відповіддю на глибоку кризу стала глибока музика, якою The Beatles запам’яталися не тільки поколінню 60-тих, а й нам, що живуть більш ніж п’ятдесят років потому…
