Творення у часі війни: Євген Худзик про театр і митців

  • 7 Січня, 2020
  • Творення у часі війни: Євген Худзик про театр і митців

    Художній керівник шкільного театру УКУ, режисер Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, викладач дисциплін «акторська майстерність», «сценічна мова» на факультеті культури та мистецтв в ЛНУ імені Івана Франка, економіст і богослов — це все про Євгена Худзика. Про мистецтво, яким воно може бути в УКУ, Кримнаш, дорогу святого Якова і янголів на долонях митця ми поговорили у Центрі Шептицького, відразу після вистави «Крутень. Уривки з книги Йова». Прем’єра відбулась у рамках театрально-освітнього проєкту «Культура і творення в часі війни».

     

     Про Центр Шептицького і сакральні території

     Для мене ЦШ — місце, де я зустрічаю своїх акторів. 

    Нам комфортно в Центрі Шептицького. Мені важливо, щоб в контексті освіти і духовності був сильний стовп доброго мистецтва, без якого неможливе формування людини.

     В цьому сенсі, мені здається, Центр Шептицького багато робить, і ми вкладаємо свою скромну лепту. Я вчився в УКУ на різних програмах і безліч відкриттів для себе зробив.

    Інколи люди, які працюють у мистецтві, намагаються уникати сакральності як явища. В УКУ не уникають цієї правди — що театр вийшов з духовної території. А це дуже важливо пам’ятати. Якщо театр втрачає джерело сакральності, то ріка, яка була повноводною, потихеньку всихається і перетворюється на болото. Для мене дуже важливо тримати цю джерельність. Це як купити Mac, щоб лише грати на ньому в ігри. Нераціонально, хоч і можна — але придуманий він все таки для іншого.

    Маю щастя наполягати на цій джерельності. У нас є різні люди, і ті, хто не ходить до церкви, і ті, що мають велику кількість питань у стосунках з Богом. Але вони знають, що ми такий театр і поважають нашу позицію. Значить, вони собі щось тут знаходять. Мені би хотілось, щоб нам було по дорозі.

    Я закінчив економічний ВУЗ, потім мистецький, вчився на богослов’ї та паралельно на аспірантурі  режисури. Це нібито різні освіти, але багато мені дали для розуміння світу і себе. На ті питання, які я собі задавав, пробував шукати відповідь. Я займаюсь тим, що мені є важливим і дорогим і я цим ділюсь. Люди це відчувають і вони легко приймають. Інколи це відгукується й іншим.

    Актор не має права виходити на сцену, як на роботу. Якщо акторство стає роботою, потрібно міняти діяльність. Або хоча б зробити перерву. Так само з Центром Шептицького — є те, що мені подобається робити. І це пов’язано з творчістю. Слово «арт» мені зустрілося в молитві «Отче наш» староанглійською мовою. Там є фраза «who art in heaven», « чиє буття на небесах». Людина, яка займається мистецтвом, виходить на ту дійсність, на те буття, до якого вона покликана.

    Важливий парадокс: всі думають, що актор виходить і говорить слова — а насправді актор виходить і слухає, що і як йому треба сказати. Актор — це слух, а не говоріння.

    Якщо актору вдається відшукати власну правдивість, ви це почуєте. Це захищає мене від месіанства. Якщо я буду займатись правдивими добрими справами, це буде чутися, і мені не треба спеціально щось кудись нести.

     Патрон нашого театру — Симеон Стовпник. Він хотів зануритись у молитву і пізнання Бога, виліз на стовп, щоб його не чіпали. І процес його усамітнення збирав натовпи. Він не йшов на площі і не говорив всім «давайте любити Бога», а займався внутрішнім тонким процесом. Мені це дуже схоже з театром — займайтесь чимось справжнім, важливим, добрим. Позиція Стовпника — це образ, якого ми в різний спосіб пробуємо досягати. Ми спраглі справжності у світі, де є стільки ілюзій. Театр — це не процес удавання, а процес пошуку справжності. Театр дає своєрідний камертон, на який і йдуть глядачі.

    Цей проєкт — теж про намацування справжності. Процес ділення — це не процес пояснення. У нас є щось дороге — і ми ділимось. І ви можете не взяти. Взяти чи не взяти – це теж вибір.

     «Крутень» у часі війни

    Вистава виникла з потреби говорити про війну, про ситуацію, в якій ми живемо. Чи має митець у часі війни право на творення, на що він має рефлексувати. Цілком справедливою є думка, що коли грають гармати, муза мусить відпочивати. І з цього народився доволі широкий проєкт — «Творення в часі війни», ініційований спільно з Центром Шептицького. За підтримки Українського культурного фонду ми запланували цикл лекцій з креативних індустрій, культурного менеджменту в цьому непростому часі. Запрошували практиків-менеджерів, які розповідали, як займатись мистецтвом у практичний спосіб. Крім того, був окремий цикл лекцій з людьми, які мали безпосередній дотик до військових дій, з авторами, тексти яких ми користали у виставі.

    Це було перше «чому»: як займатись творчістю у цьому непростому часі. Клайв Льюїс в особливий спосіб підходить до цього явища. Він писав: «Війна не має кордонів, не має часових обмежень чи територій». Мені було важливо, щоб це прозвучало — ми не маємо права відгородитися від війни, мусимо розуміти, як людина співставляє себе з війною. Головний меседж: втома від війни — це нехороший діагноз.

    Льюїс добре показав, що війна відбувається всередині самої людини. Це не політичне, не географічне, не культурологічне, а внутрішнє й екзистенційне. Це вибір, і відбувається те, що людина вибирає — страх, ненависть, гідність — все там, всередині. Все інше — наслідки. Мені важливо зловити момент, де починається ця неправильність, викривлення, відкручення у людині.

    Це не портрет Доріана Грея, де людина бачить найгірше в собі, а скоріше навпаки — момент, де вона бачить в собі найкраще. Я хочу зосередити увагу на тому, наскільки людина красива у своїй природі. Не критикувати погане — ми всі робимо помилки — а саме показати красиве. Коли ми бачимо гарне, його ми й обираємо.

    Побудувати місточок  до Бога: зі сцени до глядача

    Будь—який митець, якщо він митець – то він богослов. Давні греки так і називали митців —  «теологосами». І вже потім християнство перейняло конкретне значення слова.

    Середовище впливає і тут найбільше знаходить свій резонанс. Такі вібрації легше приймаються і поширюються в УКУ. Мені було дуже важливо, щоб театральне середовище було в університеті,  бо освіта, мистецтво і духовність повинні  бути разом — тоді вони творять особливі сенси. У мене довга історія співпраці з Українським Католицьким Університетом, хоча спершу було і непросто зібрати людей, які були готові працювати в подібному проєкті. За три роки ми досягли добрих результатів.

    Я займаюсь тим, що люблю, маю певний досвід. Здається, що мені часом це навіть вдається.  Стосовно місії — там, на небі, коли прийдемо, буде видно, чи вгадалося, чи не вгадалося. Зараз я не готовий сказати. Є запит суспільства, і є моя внутрішня радість цим займатись.

    Впізнати за тюбетейкою

     Чому ношу тюбетейку? Я за #Кримнаш (сміється). Щоб ніхто не забував, що війна не закінчиться, поки наш Крим не повернеться. Можливо в якийсь спосіб я теж собі про це нагадую. Багато був у Криму. Це особлива територія: магічна, красива. Мені дуже імпонує кримсько-татарська культура, їхнє вміння працювати на цих землях. Видно людей, які приїхали і не мають коріння там, але намагаються бути господарями. Вони тут заїжджі, не вдома. По кримчанах, які повернулися через 50 років помітно, що це їхня земля — вони люблять її, живуть там, органічно вписані в простір. Зичливі, відкриті, бо вони вдома.

    Тюбетейка — це питання пам’яті і зручності. Мені так зручно.  

    Про студентів і дорогу Святого Якова

    Ми не завжди розуміємо, як відбуваються наші фундаментальні зрушення. Не всі наші чуттєві рецептори здатні опрацювати те, що з нами відбувається. Після прочанського досвіду я зрозумів, що став якимось іншим. Я не завжди навіть можу зрозуміти, що зі мною відбулося. Я ходив тричі у цю дорогу — французьку, північну і португальську. В УКУ ми зібрали групу з восьми людей, які не були знайомі одне з одним. Але за ці триста кілометрів з’явилась така ніжність між ними. Нам не треба якогось приводу для зустрічі, це настільки невимушено і радо відбувається, що ми всі розуміємо — в цьому є якась таємниця. Ми це навіть не раціоналізуємо. Фотовиставка на першому поверсі Центру Шептицького була частково для того, щоб передати, що відбулось на дорозі Святого Якова. Коли я йшов у другу прощу, зустрів між прочанами хлопця з цікавим поглядом.  Виявилось, що він теж ходив кілька разів. Це таїнство неможливо пояснити, але люди, які переживали те саме, цей момент «лапають». Ми плануємо робити прощу в квітні і серпні, щоб такий досвід був у якомога більшої кількості людей.

    Є певні досвіди, куди треба кидати студентів. Люди провчаться п’ять років в університеті, стають акторами, митцями, потім йдуть на роботу в театр і потрапляють ніби у в’язницю. Що вони знають про мистецтво?  Ми їздили в Італію, коли робили виставу про Відродження, «Dell’arte». Як можна  грати подібне, не знаючи Флоренції? Її треба побачити! Тому ми поїхали на Венеційський фестиваль масок. Це педагогіка, яка робить акторів митцями, а не маріонетками.

    Я зрозумів, коли почав подорожувати, наскільки ми віддалені від європейців, які до закінчення університету уже чи не всі країни побачили. Вони мають час перед вступом до ВУЗу, щоб трішки себе зрозуміти: їздять, слухають світ і те, як він живе. Для молодих людей важливо відчути палітру інших відчуттів. Я заходжу в кав’ярню і з легкістю бачу людину, яка була закордоном. Я поїхав, окей, я маю свій досвід — але мені важливо запустити процес, а не просто акцію. Процес, який потребує практикування. Тому мені дуже важливо зробити дорогу святого Якова регулярною. Нам бракує тяглості в часі, щоб це явище могло існувати само. Інколи приходять студенти і не розуміють, навіщо театр, прощі, поетичні зустрічі та вірші – а потім вони стають їхньою улюбленою справою.

    Я не розділяю світське і релігійне. Мистецтво займається таємницями і його мета — проявити її. Є два вектори таємниці — демонічне або світле. І кожен робить свій вибір сам. Митець — це коли янголи сідають на долоні. Але він має так їх тримати, щоб янголам хотілось на них сісти.

     

    Альона Мартинюк  Катерина Полівчак