Яким же був Ернест Гемінгвей без усіх ярликів, що на нього навішали? Чим жив і як досяг таких висот? Напевно цього ми вже ніколи не дізнаємося, проте у нас залишилося його слово: сильне та правдиве, що «набуло достовірності і остаточно відірвалося від мистецтва як форми умовності.»
Мій Гемінгвей. Саме так Олег Яськів назвав роботу у своїй книзі і моновиставу, що відбулася 20 березня та зібрала прихильників творчості Ернеста. Мій Гемінгвей… Тут є щось інтимне і потаємне, зазвичай ми називаємо своєю дуже близьку людину, не просто знайомого або товариша, а того, кого любимо. Таким близьким другом став Ернест Гемінгвей для пана Олега і багатьох в аудиторії, а для когось ця дружба тільки починалась. А що я знала про цю людину до лекції? Завчені ще зі школи біографічні відомості і тему й ідею повісті «Старий і море». Чи достатньо цього, щоб зрозуміти, ким насправді був Ернест? Звісно, ні. Ця людина неоднозначна: Гемінгвей мав багато жінок, проте любив кожну з них і ніколи не компрометував їх у своїх творах, як то робили Міллер та Буковскі. У фільмі «Опівночі в Парижі» Вуді Аллена герой Ернеста Гемінгвея якось каже, що жінки не поступаються у сміливості чоловікам. Письменник обирав завжди сильних жінок, що ставали йому друзями і партнерами. «Він вмів любити, його герої вміли це ще краще, але для досконалої любові у книгах, для енергії справжності, яка наповнювала їх, необхідно було брати цю енергію іззовні.»
Дехто може закинути письменнику те, що він занадто любив алкоголь. Проте Гем не використовував його просто щоби напитися, в його житті було немало складних моментів: він пройшов 5 воєн, де працював військовим журналістом, в деяких Ернест навіть воював зі зброєю в руках, порушуючи журналістський кодекс. Він бачив смерть і сміливо дивився їй у вічі…таке не забувається і накладає свій відбиток на психіку і подальше життя. Може саме тому його роботи такі гострі та болючі, що чіпляють найглибші струни душі. «Твір не може бути поганим, якщо він правдивий», — каже знову ж таки герой «Опівночі в Парижі». І дійсно, Ернест «хотів стати письменником “правди” і цим виправдовував свої подорожі та ризики. Він хотів бути чесним письменником, який отримує враження від живого життя, а не від книг чи газетних хронік…»
Аудиторія наповнюється звуками пісні Non, Je Ne Regrette Rien легендарної Едіт Піаф, ми переносимося у Париж 20 сторіччя, місця, де почалася літературна біографія Гемінгвея. Прихильники творчості Ернеста не упустять можливість завітати до магазину «Шекспір» Сільвії Біч: саме тут починалася дружба Ернеста з Шервудом Андерсоном, Джоном Дон Пассосом, Скотом Фіцджеральдом. І звісно ніяк не оминути вулички Флерюс, де розташовувався салон Гертруди Стайн – її квартира стала осередком мистецького життя Парижа і своєрідною колискою видатних діячів культури, як-от Пабло Пікассо, Еріх Марія Ремарк і сам Ернест Гемінгвей. Париж просто-таки віяв творчістю, тут хотілося писати, малювати, а потім от так зустрічатись з іншими письменниками за горнятком кави або чогось міцнішого, і говорити про свої твори. Хоча цього не любив Гемінгвей, він не потребував нічиєї критики, бо «всі письменники – твої конкуренти, і ти маєш показати, що саме ти найкращий», тому він давав читати свої рукописи тільки Гертруді Стайн. Париж – це ніби свято… «Свято, яке завжди з тобою» – саме так назвав одну зі своїх книг Ернест, в ній він розповів свої спогади про юність у цьому місті. Цей період можна назвати справжнім становленням письменника, входом в літературне коло.
Ернест Гемінгвей запам’ятався як справжній співець правди, який мав силу сказати її світові. «Кращі люди на землі вміють відчувати красу, мають сміливість ризикувати і сили говорити правду. І саме ці позитивні риси роблять їх дуже вразливими. Саме тому кращі люди часто зруйновані внутрішньо». Важке дитинство з занадто власною матір’ю, війни, любовні переживання і цілий букет хвороб – ці важкі удари, які руйнують людину, з іншого боку, формують письменника: сильного, гострого і правдивого. Такого, яким був Ернест Гемінгвей.
