
Свою стипендію Богдана Матіяш отримала у літературному напрямку. Саме її ідея найбільше відгукнулася членам журі і, за словами членкині журі Ірини Старовойт, персональний світ, доробок і пропозиція з робочого столу Богдани вирізнялися навіть на висококонкурентному тлі.
У житті Богдани Матіяш це не перша участь у мистецькій резиденції. Але зізнається, що ця, в рамках проєкту «Стипендія Шептицького», дуже особлива. Чому – читайте у розмові
Ви знана людина у мистецьких колах. Що розповідаєте про себе тим, хто лише знайомиться з вами?
Кажу, що я киянка, письменниця, перекладачка, редакторка, експертка УКФ. Працюю у видавництві «Критика». Тобто багато таких ідентичностей, але найголовніша, напевно, письменницька. Маю декілька поетичних книжок, книжку есеїстики, різдвяні казки, маю декілька начитаних аудіокниг і щось пишу далі.
Кажу, що люблю чесних людей. Люблю відданих людей. Люблю в певному сенсі романтиків, тому мені близький УКУ з його гаслом Йосифа Сліпого «Великого бажайте». Мені дуже близькі люди, які з нічого, наприклад, можуть зробити отакий прекрасний університет.
Чому ви вирішили подати заявку на Стипендію Шептицького?
Тому що мені давно хотілося ближче опинитися в середовищі УКУ. Ми якось з подругою розмовляли, і я розповідала, що думаю, чи податися на стипендію, і вагаюся, бо поїхати кудись на 3 місяці – це не завжди так легко. А вона мені відповіла: «Але ти ж любиш УКУ!» І я собі подумала, що люблю його на відстані. А деякі речі треба бачити таки зсередини. Навіть для того, аби не було ілюзій. Бо щодо того, яким мені здається УКУ, хочеться нарешті зрозуміти, чи є він таким насправді.
Ця книжка пов’язана чимось з УКУ, і це жанр, в якому я раніше не видавала книжок. Вона мені зараз дуже дорога
Розповісте, над чим працюватимете впродовж резиденції?
Не хочу поки що цього розголошувати. Це така суто письменницька річ. Я відчуваю, коли можу говорити про книжку, – тоді, коли понад половина її вже готова. Зараз є понад 40%, але можу трохи натякнути.
Це для мене дуже вимріяна книга, я хотіла розпочати її ще 7 років тому. Можу сказати, що ця книжка пов’язана чимось з УКУ, і це жанр, в якому я раніше не видавала книжок. Вона мені зараз дуже дорога. Згодом всі все зрозуміють, ще трохи потерпіть.
Коли ви працюєте, що вам потрібно, аби цей процес був комфортним?
Я знаю людей, які йдуть у кав’ярні, в місця, де гамірно, де є музика. Тобто це ті, які не можуть працювати вдома. Комусь для роботи треба келійні умови, такого більшого чи меншого затворництва. А я починаю з того, що мені треба внутрішній мир, якась внутрішня чесність із собою.
Коли я приїхала сюди, в УКУ, в перший вечір мала дуже дивне відчуття. Перша думка: «Ну чому я живу так далеко? Це все є тут, а до мого дому 600 км, і їх не стиснути, як пружину. А я би, може, теж хотіла щось тут робити». А наступне відчуття було таке: я побачила себе, все те, що в мені накопичилося. У кожній людині назбирується щось добре і зле. І якось дуже виразно це «зле» побачила. І для того, щоб мені було комфортно працювати, я, побачивши те все, мушу з ним щось зробити. Тобто я не можу його залишити, вдати, що я цього не бачу і піти робити свою роботу, і робити її добре.
Тобто вам потрібен цілковитий спокій в роботі?
Спокій в роботі, безумовно, треба. Це теж важливо – сісти і бути зосередженим, не відволікатися. Я насправді все подумую якось позбутися Фейсбука. Я пізно його відкрила, часто його деактивовувала, але в час карантину – це віконечко в світ. Ти багатьох бачиш тільки там, тому він усе ще зі мною. Але насправді коли його в мене немає, працювати ідеально. Тоді ти контактуєш тільки з тими, кому ти дійсно треба, а не просто тебе хтось серфить і лайкає, або ти когось. От ідеальні умови – викидаєш соцмережі і працюєш.
І ще треба робити те, що тобі подобається. Не працювати над проєктами, які тобі чужі. Оце мої ідеальні умови.
Я постійно думаю про УКУ, але розумію, що, може, тільки тепер був час отак сюди прийти, побути тут і відчути, чи можу я для нього щось дати, а не тільки він для мене
Що вас поєднує з УКУ?
Я знаю УКУ ще на його початках, тобто я пам’ятаю УКУ як Львівську богословську академію. Свого часу в мене була дилема, куди вступати на навчання. Я обирала між ЛБА і Могилянкою – і обрала Могилянку. Але я, напевно, все своє подальше життя постійно думала, що було би, якби я зробила інший вибір.
Так, я закінчила Могилянку, стала філологом. Я увійшла в середовище літераторів, несподівано для себе почала писати, бо в мене не було амбіцій стати письменницею. А деколи я прокручую цю уявну стрічку назад – от якби я пішла в УКУ, що було би? Я свідома того, що йшла би на богословський факультет, тобто це те, що мені завжди було близьке і цікаве, а з іншого боку – були моменти, коли я тішилася, що не є богословом. Я постійно думаю про УКУ, але розумію, що, може, тільки тепер був час отак сюди прийти, побути тут і відчути, чи можу я для нього щось дати, а не тільки він для мене. Словом, я потребувала опинитися тут.
Більше про Стипендію Шептицького тут
Проєкт реалізовується за підтримки Українського культурного фонду