Нью-Йорк, 1964. З перших акордів «I Want to Hold Your Hand» зал вибухає дівочими криками. Чоловіки стримано і з деяким невдоволенням дивляться на своїх жінок і дочок, що навіть забули про їх існування. Жіноча увага цілком прикована до сцени, де виступають четверо друзів: Джон Леннон, Пол Маккартні, Джордж Гаррісон і Рінго Старр…
Але найголовнішим у легендарній групі є п’ятий, якого зазвичай не помічають. Це Ліверпуль – місто, яке об’єднало амбітних молодиків. Найбільший порт Британії у 40-50 роках був не зовсім привітним місцем: він славився своїми хуліганами, барами і біднотою. Продукти, як і в СРСР тих часів, видавалися за картками, і люди мали вистоювати кілометрові черги. В таких умовах поширюється skiffle – музика для бідних. Саме поняття походить від афроамериканських музикантів 20-тих років, які грали на вулицях на чому попало, щоб назбирати гроші на житло. Набір музичних інструментів skiffle був не найкращий, але креативний: пральна дошка, гітара і палець, до якого прив’язана мотузка, вставлена в ящик – цей механізм виконував роль контрабаса. У 50-ті роки в Англії починається «skiffle craze»: усюди підлітки грали «музику», яка була протестом проти старшого покоління. У той час створюється близько 50000 молодіжних груп. Проте Ліверпуль був кримінальним містом, і таких музикантів часто били. «Ідея skiffle проста: ти граєш на концерті, а потім швидко тікаєш. Найтяжче було ударнику, тому що його завше доганяли.» Попри всі недоліки, Ліверпуль був мультикультурним і став прекрасним полем для творчості. Так моряки привезли перші платівки рок-н-ролу з Америки, і починається новий виток у музиці – бунтівний та скандальний рок.
6 липня 1957 року – «найбільш важлива і найменш знана дата у світовій історії.» Це день, коли Джон Леннон зустрівся з Полом Маккартні на подвір’ї церкви на День Святого Петра і Павла. Вперше на це свято запросили молоді колективи для залучення молоді до церкви. «Це було далеко від музики, але вони грали голосно. Теза про те, що поганий піаніст грає голосно була точно про них.» Хлопці вчилися в так званій grammary school – мистецькій гімназії, де поглиблено вивчалися латина і світова література. Цим пояснюється багатство літературних образів у творчості The Beatles.
Джон Леннон мав складне дитинство: його мати, Джулія, рано вийшла заміж, і різниця у віці між ними була невелика. Джулія була веселою і мала дуже теплі стосунки з сином, проте Джона взяла виховувати її старша сестра, бо мати мала багато чоловіків і не ростила його у правильному руслі. Коли Леннон захопився роком, тітка строго заборонила йому навіть думати про гітару, тоді хитрий Джон пішов до матері, яка заразила його у свій час Елвісом Преслі, і вона дала йому 5 фунтів. Леннон купив стару поношену гітару, з якої і почалася його кар’єра. Він не вмів грати і знав тільки 3 акорди на банджо, яким його навчила мати. Краща ситуація була з Полом Маккартні – він мав музичну освіту, чим треба завдячувати його батьку, відомому джазмену. Музика Полові йшла добре, тоді його батько купив дорогу трубу, але Маккартні волів грати рок і обміняв її на гітару. Свою першу пісню «I lost my little girl» Пол написав відразу після смерті матері, коли йому було 14 років.
В одній школі з Маккартні вчився іще один гітарист – Джордж Гаррісон. Пол дуже довго переконував Леннона, що його треба взяти в групу. Він навіть влаштував їм «випадкову» зустріч на другому поверсі автобуса, де Гаррісон показав усю свою майстерність – він зіграв простий «квадрат», проте для того часу це було досягненням. Хлопці дуже серйозно ставилися до музики: «якщо хтось знав четвертий акорд, вони їхали до нього на інший кінець міста, щоб навчитися.»
Вже у коледжі Леннон зустрічає Стюарта Саткліффа, майбутнього бас-гітариста групи. На відміну від Джона, він не цікавився роком, а хотів ввійти у велике мистецтво як художник. Стюарт не вмів грати, але був красивим і додавав групі елегантності. Саме він придумав назву Beatles – «ті, що грають біт.»
У цей час групі зробили першу професійну пропозицію: поїхати на гастролі до Гамбурга. The Beatles мали знайти собі ударника, ним став Піт Бест, «другий красивий чоловік у групі.» Проблема була в тому, що він був дуже гарний, що не давало спокою дівчатам, які інколи просто видиралися на сцену і починали його обіймати. Це дуже дратувало бітлів – грати було неможливо! Тепер вони садили його спиною до залу. І ось таким складом хлопці поїхали до Гамбурга – «міста з такою ж культурою пиття, биття і рок-н-ролу.» Їх запросили передусім як групу коміків, що будуть притягувати людей до бару. Ці часи були дуже складними, але продуктивними. Beatles грали без вихідних з 8 вечора до 2 ночі, а часом і до 7 ранку. Умови життя були жахливі: душа не було, та й нормальних ліжок також. Одного разу власник паба, затятий мандрівник, привіз з Африки вичинку зі шкури орангутанга і вмовив Леннона вдягтися в неї для концерту – це шоу мало неабиякий успіх. Джону так ця шкура сподобалася, що після виступу він пішов в ній гуляти. Бітли тоді знатно відірвалися, і їх арештувала німецька поліція. Полісмени подзвонили власнику паба і попросили «забрати їх звідси.» Тоді музика бітлів була проста та щира, з духом бунтарства, це був справжній рок-н-рол. Леннон з теплом згадує шалені гамбурзькі часи: «Я народився в Ліверпулі, але тим, ким я є, я став в Гамбурзі.»
Після повернення з Гамбурга The Beatles отримують перший професійний контракт. Вони починають грати у «The Cavern» – ліверпульському клубі у підвалі. У цей час серед бітлів вже не було Стюарта – він покинув групу ще у Гамбурзі, поїхавши з майбутньою жінкою Астрід Кірхер. The Beatles стали такими популярними, що з’являються запити на їхні диски, яких не було. Тоді власник одного з магазинів – Брайан Епстайн вирішив піти до таверни і подивитись від чого так всі шаленіють. Він ненавидів рок, але з таверни вийшов абсолютним бітломаном. Браян взявся продюсувати групу, але головною його вимогою було те, що бітли мають перестати так дико поводитись, зняти свої шкіряні куртки і вдягтись як нормальні люди, щоб їх музика стала легалізованою. Епстайн влаштував групі 31 грудня перше прослуховування, яке вони успішно провалили. Другим менеджером The Beatles став Джордж Мартін – справжній п’ятий бітлз, саме він першим почав аранжувати музику і робити її симфонічною. Джордж був відомим тим, що брався за найбезнадійніші проекти і витягував їх. The Beatles вважалися саме таким проектом, і Мартін влаштовує їм друге прослуховування. Джордж Мартін сказав хлопцям у вічі, що їх музика – сміття, а тоді, щоб якось пом’якшити свої слова, спитав, чи не мають вони якихось зауваг до нього. На що Джордж Гаррісон відповів: «В мене є одна. Мені не подобається ваша краватка.» Мартін подумав, що це спосіб його образити, проте, глянувши на хлопця, зрозумів, що то жарт. Потім вони довго сміялися з цієї ситуації, і Джордж подумав, що якщо вони немузиканти, то точно гарні коміки і підписав контракт. «Проте залишилася остання проблема – Піт Бест. Надто красивий і дуже несерйозний.» Піта замінюють на Рінго Старра, що стало важким ударом як для Піта, так і для дівчат, які навіть придумали кричалку «Pete forever, Ringo never.» Так чи інакше, бітли продовжують свій шлях вже з Рінго. За короткий час група випускає підряд декілька синглів: «From Me to You», «She Loves You» і «I Want to Hold Your Hand». І у 1964 році всі 5 перших позицій музичних чартів посідають їх пісні…
Нью-Йорк, 1964. З перших акордів «I Want to Hold Your Hand» зал вибухає дівочими криками. Чоловіки стримано і з деяким невдоволенням дивляться на своїх жінок і дочок, що навіть забули про їх існування. Жіноча увага цілком прикована до сцени, де виступають четверо друзів: Джон Леннон, Пол Маккартні, Джордж Гаррісон і Рінго Старр. Четверо друзів, що стали легендою.
