Ганнуся Турчиновська — керівниця проектів та програм відділу рекрутингу абітурієнтів, випускниця кафедри соціології УКУ.
Гануся і УКУ з’явились в сім’ї Турчиновських в один і той самий рік. Дівчинка зростала в стінах університету, навчалась на соціології, а сьогодні працює у відділі рекрутингу. Як воно, коли УКУ не просто навчальний заклад, а стиль життя — читайте у нашому інтерв’ю з Ганнусею Турчиновською.
Я ділилася з УКУ не іграшками, а батьками
Моя історія пов’язана з УКУ дуже давно. Після випускного навіть написала пост про те, що в 1998 році народилась я, і в 1998 році в нашій сім’ї з’явився УКУ. По суті, ми росли паралельно. Спочатку тато почав тут працювати, на той час тут була маленька богословська академія. Потім і мама почала працювати тут. Я ділилася з УКУ не іграшками, а батьками, бачила як університет зростав і змінювався. Спілкувалась зі студентами, бо мама приводила мене на деякі з своїх пар.
Обрала УКУ, залишилась тільки спеціальність
Про університет почала думати десь у класі 9 чи 10-ому, знала — піду в УКУ. Залишалось тільки питання, яку спеціальність обрати. Досі знаходжу дитячі фотки, як ходила з мікрофоном, у всіх брала інтерв’ю. До 9-го класу хотіла стати журналісткою. Дізналась, що в УКУ відкривається Школа журналістики, але не для бакалаврів. Потім ця ідея згасла. На момент вступу була тільки історія, психологія, соціальна робота і богослов’я з бакалаврату. Найближчою для мене була історія, та й навчалась на той момент в історичному класі. Подумала ну ок, буде хороша історична база. За три місяці до ЗНО дізналась, що відкривають програму з соціології. Спочатку я ставилась до неї критично.
Пам’ятаю, як на дні відкритих дверей пані Оксана Міхеєва, яка якраз тоді відкривала цю програму, стажувалась в Гарварді, тому вийшла на скайп зв’язок з абітурієнтами. Це єдина керівниця програми, яка тоді сказала: «Я не можу вам гарантувати, що ви будете мати роботу після закінчення програми, але я можу вам сказати, що ви будете вміти створити роботу не тільки для себе, а ще й для когось.» Я тоді подумала, що це звучить прикольно і дуже реалістично. Бо всі керівники інших програм казали, що наші випускники працюють в таких-то сферах. А пані Оксана завжди була прямою жінкою.
Поки я ще не створила ні собі, ні людям робочого місця, але тепер розумію, що це правда. Тобі після випуску з дипломом не видають одразу роботу в якісь крутій соціологічній агенції, якщо ти до того нічого не робив. Так само у нас зараз питають батьки, які приходять з абітурієнтами: «а де моя дитина буде працювати після закінчення?». Кажу їм, що це питання до їхньої дитини, де вона захоче, де буде себе пробувати під час навчання.
Робота у Відділі Рекрутингу
Це сталось на третьому курсі. Перші два роки я була в студентській раді, потім ми її реформували. Каденція студради два роки, тепер зробили один. Зрозуміла, що не хочу далі крутитись на одному місці. На третьому курсі стажувалась трохи в «Просвіт» (прим. Центр інноваційної освіти), вони працюють зі школами. Після закінчення стажування в мене залишилось тільки навчання. Всі шукали роботу, а я щось ні туди, ні сюди. Десь на зимових святах до мене підійшла Софія Опацька і сказала, що їм треба робити день відкритих дверей, а команди як такої немає. На той час відділ рекрутингу трохи реформувався, бо отець Павло Худ став керівником Школи журналістики. Команда зібралась дуже різна, люди з різних відділів, студенти-бакалаври. І тоді в мене виникла думка: було б класно, щоб у цьому відділі працювали якраз випускники. Вони найкраще зможуть розказати про УКУ. Так я почала працювати у відділі рекрутингу погодинно, це була робоча стипендія. Зараз працюю повний робочий день.
Приймальна комісія
Під час вступної кампанії наш відділ трансформується в приймальну комісію. Якраз там ми можемо побачити людей, з якими бачились раніше на днях відкритих дверей чи екскурсіях. Декілька місяців тому я заходила в колегіум, а переді мною стояли двоє знайомих на вигляд першокурсниць, Імен не пригадала, бо ми взяли 338 нових людей, а кожного запам’ятати важко. Підходить до мене одна з дівчат і каже: “О, це ви. Ви до нас приїжджали в Харків у ліцей. Ви нам так тоді розповіли про УКУ, що я вступила”. Коли люди вступають, а ми потім пересікаємось — це дуже приємно.
А ще тащишся від дітей, коли вони приходять і знають, що хочуть саме на цю програму. Коли приводить мама сина, наприклад, він сидить і бавиться в телефоні, а в неї сто-п’ятсот питань, тоді ти думаєш: “ ну чому так”.
Як поєднувати роботу і навчання в УКУ
Дуже дякую нашій кафедрі, бо вони робили нам такий графік, що ми зазвичай після 13:00 були вже вільні. Це дозволило ходити на роботу. Я тоді працювала з 14:00 до 18:00, деколи затримувалась. Але свідомо розуміла, що навчання все буде вночі: виконання домашніх робіт, есеїв, підготовку до семінарів. Приходила додому ввечері, годинку відпочивала і в 21:00 вже сідала вчитись. Під час сесії було важче.
На роботі ми пів року працювали без керівника відділу. Потім прийшов Матвій. Він з розумінням ставився до нашого навчання. Всі в нашому відділі тоді були студентами — Остап на магістерці, троє на бакалавраті, якраз випускний рік закінчували. Матвій лояльно до того ставився, бо ще не так давно був студентом.
Взяла паузу, щоб зрозуміти, куди рухатись далі
Насправді я не пам’ятаю, коли до мене прийшло рішення взяти паузу в навчанні і приділити час роботі. Збагнула, що можу піти на повну зайнятість, коли з навчанням не могла поєднувати роботу. Пропрацювала рік і зрозуміла, що можна додати чи внести щось нове, адже робота у нас циклічна. Поєднувати навчання з роботою дуже виснажливо, ще б так півтора року протриматись мені було важко. Тоді довелось би залишити роботу, але коли ти вже працюєш, лишити її важко. Магістерки, на якій я б залишилась в УКУ, поки не бачила. Тому вирішила взяти паузу, щоб зрозуміти, в чому мені варто ще підівчитися і яку магістратуру обрати. Соціологія мені дала достатньо. Йти на магістратуру заради того, щоб обрати якусь програму, бо треба диплом магістра — це зайва трата часу. Краще спробувати себе в різних напрямках і зрозуміти, куди йти далі навчатись.
Моя мрія — це Нотр-Дам
Думала над варіантом бізнес школи. Але сказати, що цього року була готова туди вступати, то ні. Також дуже хотіла б спробувати навчатись за кордоном, наступного року або через рік. Моя мрія — це Нотр-Дам в Америці. Я була там з батьками, коли тато їздив туди на дослідження в 2006 році, мені було вісім. Осінній семестр ми жили там на кампусі, за програмою обміну між католицькими університетами. Цей університет приймає дослідників, зокрема з УКУ . А ще Нотр-Дам посідає високі місця в американських рейтингах. Я чомусь зафіксувала собі ще тоді і зараз думаю, що можна спробувати себе відчути там студенткою. Але це все вимагає пошуку грантів, стипендій.
Частково мене цікавить маркетинг, але думаю, що цього можна навчитись на різних додаткових курсах в рамках якоїсь більшої магістерки. Моя робота зараз ще поєднується в тому напрямку, що ми працюємо багато зі школами, старшокласниками, батьками старшокласників. Я писала свою дипломну на тему по довіри в школі. Але робота сама собою дає ще багато “скілів”: організаторські, з маркетингу чи менеджменту, які згодяться в майбутньому будь-де.
Навчатись чи працювати в Центрі Шептицького
Центр Шептицького збудували якраз тоді, коли я була на третьому курсі. Тому одразу почала тут працювати. Деколи приходила сюди вчитись на вихідних, а особливо під час сесії, навіть вночі. Ми зазвичай бронювали прозорі кімнатки на 3-му поверсі, які над сходами висять, і називали їх акваріуми. Нас могло сидіти троє чи четверо студентів з різних спеціальностей. Так ми збирались писати проектні чи індивідуальні роботи, дипломні. Коли ти вчишся вдома, то розумієш, що зараз заснеш і тебе ніхто не підтримає. Максимум можеш з кимось переписуватись. А коли вчишся в ЦШ, завжди хтось є поруч. Ми не давали один одному заснути. Це прикольні відчуття. Якщо поруч друзі, які приїхали сюди машиною, то можна з’їздити разом вночі і накупити їжі в Mcdrive.
Тому я розділяю поверхи Центру Шептицького: 5-тий поверх — для роботи, 4-ий чи 3-ий — поверхи для навчання. Люди колись мені розказували, що чітко розділяють роботу, сім’ю та друзів. А в мене так не дуже виходило, я з цього часто сміялась.
Зустрічала світанок в Центрі Шептицького
Світанок в ЦШ ми зустрічали, коли писали дипломну роботу. Це ми потім розказували пані Оксані на захисті. Писали дипломну внизу в цоколі, біля великого залу. Ми з друзями називаєм ці комірчини плацкартами. Вікон там нема, тому ти дивишся тільки на годинник. Наприклад, прийшла сюди в 22:00, ой, вже 04:00. Це було влітку, сонце рано встає, тому ми з друзями піднялись на 4-ий поверх, в куточок біля тераси, і так зустрічали світанок. Після цього ще поверталась попрацювати на декілька годин і виходила з центру близько 07:00. Ночі в ЦШ дуже особливі.
Улюблене місце в ЦШ
Це, звісно, кав’ярня в “Горіховому домі”. Приємно деколи вийти з офісу, взяти велике лате з собою, або залишитись і посидіти там 10 хвилин.
Три асоціації з Центром Шептицького
- Нічліг на час сесії, або навіть і роботи. Деколи ми виходили з офісу вночі біля 03:00 години ночі.
- З шумним місцем, де є завжди багато різних людей.
- Він мені схожий на акваріум, бо тут дуже багато скла. Коли ти приходиш сюди ти на когось дивишся, або на тебе всі дивляться. Але тут насправді дуже затишно.
В чому сила Ганнусі
У вмінні поєднувати непоєднуване. Може це банально звучить, але також сила у моєму віці. Ми досить молодий відділ, і навіть в УКУ стикаємось з тим, що люди розуміють, що тут працюють колишні студенти, тому ставляться до нас не завжди серйозно. Мені здається, що в цьому навпаки плюс — наш ентузіазм, бажання показати, що ти це можеш зробити і хапаєшся за роботу. Наш азарт, відсутність страху, що ти зробиш щось не так — це дозволяє іноді йти на авантюри.
