Мирослав Маринович про те, чому не хоче займатися політичною діяльністю, що цінує в людях та яких людей не може прийняти
Яка Ваша історія знайомства з УКУ?
🔘 Це сталося завдяки Борисові Ґудзяку, тоді ще мирянинові. Він знав про мене як про дисидента й політвʼязня, ще будучи студентом у США. Познайомився зі мною особисто, переїхавши до Львова. 1992 року він створив тут Інститут історії Церкви, з якого почалось відновлення Львівської богословської академії, що згодом переросла в Український католицький університет. Серед його задумів щодо розвитку цього закладу була ідея створити в ЛБА Інститут релігії та суспільства, який був дуже потрібен Україні на початках національно-духовного відродження. Він бачив мене майбутнім директором цього Інституту, тому дав мені рекомендацію на піврічні курси в Колумбійському університеті з вивчення релігійних прав людини і релігійної свободи.
Пригадую собі, коли я повернувся 1997 року з того навчання і стажування, деякі люди запитували мене: «І де ти ці знання використаєш?» А десь через місяць пан Борис запросив мене на розмову. Я одразу погодився створити цей Інститут, адже це було саме те, чим я займався на громадських засадах: шукав шляхи порозуміння між Церквою й суспільством. Лише перепитав, чи зможу я зберегти свою внутрішню свободу. Це трохи несподіване запитання, але на той час я був доволі далекий від церковної діяльності й мав традиційні уявлення, що, перебуваючи в Церкві, ти ніби обмежуєш свою людську свободу. Він усміхнувся на це питання і каже: «Не переживай».
Це був прекрасний вибір мого подальшого життєвого шляху. Першого жовтня 1997 року я почав працювати в ЛБА/УКУ і вже 24 роки щасливий, що тут працюю.
Що ви змінили б в УКУ/Центрі Шептицького?
🔳 Я не знаю, чи я щось міняв би радикально. Мені УКУ видається дуже збалансованою інституцією. Це місце, де люди, з одного боку, зберігають свій внутрішній світ, свою свободу, а з іншого – отримують відчуття своєї причетності до важливої життєвої місії, адже УКУ має місію утверджувати духовні цінності в українському суспільстві. Цей баланс мені видається дуже мудрим і правильним, я б його підсилював і утверджував.
В житті добре мати відчуття, що ти разом з групою людей виконуєш щось дуже важливе
🔘 Мені затишно тут, у Центрі Шептицького. Коли я вперше сюди зайшов, то був трохи розгубленим, адже його дизайн відрізнявся від звичних канонів. Проте дуже швидко я звик, і мені, скажімо, подобається, що двері до кабінетів прозорі. Центр Шептицького є свідченням гідності й краси, цією будівлею та її наповненням ми промовляємо до України. Це приклад того, як можна чесно і красиво витрачати кошти, що їх люди – як в Україні, так і у всьому світі – вкладають у розвиток УКУ.
Чим ви ще займаєтеся, окрім університетської діяльності?
🔳 Я не можу відмежувати роботу в університеті від свого громадського й особистого життя. Так склалося, що я часто представляю університет назовні, тому мої прямі робочі обовʼязки дуже тісно переплітаються з участю в різних громадських групах, комітетах тощо. У своїх публічних виступах і численних статтях я намагаюся привносити в наше суспільство якісь інші моделі поведінки, духовні цінності, нове розуміння того, як би ми мали жити.
Тут я повернуся думкою в 1988 рік, коли три політв’язні – Зеновій Красівський, Євген Сверстюк (уже покійні обидва) і я, – вийшовши з ув’язнення, шукали своє місце в житті відроджуваної України. Пригадую собі цю нашу розмову: я сказав тоді, що не хочу займатися політичною діяльністю, бо не вірю в те, що народ, який має старі, ще радянські, креслення в головах, може створити щось якісне нове. Я хотів бути причетним до зміни тих креслень. І всі роки, що минули з того часу, якраз і були присвячені зміні ментальності українців, усуненню тих радянських стереотипів мислення й поведінки. Я щасливий, що цим займаюся, бо це і є моя місія, яку я сам собі означив.
Які у Вас плани на майбутнє?
🔘 Та які там плани на майбутнє? Я вже в тому віці, коли думаю: «Скільки тобі ще залишилося активного життя?». Я дуже добре усвідомлюю, що вибудовувати план свого життя на десятиліття вже нереально. Тут дав би Бог встигнути зробити ще якісь добрі справи, які я хотів би реалізувати. Тобто прошу в Бога ще хоч 5–7 років активного життя.
Де ви черпаєте сили?
🔳 У дисидентські, а потім і в табірні часи я черпав силу від своїх друзів і однодумців, від людей, яких поважав. Не хотів упасти в їхніх очах, тому долав свій страх – чи перед КГБ, чи перед увʼязненням. Я почав зі страху, коли мені погрожували звільненням з інституту і пропонували стати інформатором.
Я знаю, що таке страх, і не довіряю людям, які кажуть, що не мають страху
А звільнення від страху – це таке розкішне відчуття… Воно дає безмежну силу. І ця сила пригодилася, коли Миколі Матусевичу і мені запропонували вступити в Гельсінську групу.
Велику силу дає і віра в те, що ти не один, що наш Отець тобі допомагає на кожному кроці, особливо коли ти невинний, коли увʼязнений за правдиве слово, коли намагаєшся чинити за Божими законами. Тепер дає силу доброзичлива атмосфера в УКУ, підтримка друзів і колег-однодумців, а також родини.
Розкажіть про людей у вашому житті.
🔳 Маю відчуття, що все життя я перебуваю у якійсь перманентній школі. Господь мені посилає різних людей, я від них чогось вчуся; потім міняються обставини, нові люди з’являються. Іноді це люди з негативом, які мене не розуміють або неправильно розуміють. Я тоді питаю Бога: «Який урок я маю винести із зустрічі з цією людиною? Я маю щось змінити у своїй поведінці? Чи, може, мені треба твердіше обстоювати свою позицію?..».
У своєму табірному есеї «Євангеліє від Юродивого» я написав, що кожен день – це безперервний Страшний суд наді мною. Тут слово «страшний» є не емоційним окресленням, а означенням щоденного іспиту. Люди є питаннями і завданнями, що їх тобі ставить Бог, і важливо, яку відповідь від тебе Він отримує. Тому я приглядався до кожної людини в таборі…
Фото з архіву УКУ
Нещодавно я їздив по США із презентацією своїх табірних спогадів, виданих там англійською мовою. Я розповідав про своїх друзів – табірних побратимів. Так-от, у мене було якесь містичне відчуття, що ця поїздка була організована згори. Я відчував супровід з неба, мав таке враження, ніби мої побратими, які вже на небесах, сприяли цій поїздці, щоб я розказував про ті часи і про те, якою ціною була досягнута незалежність.
Яка ваша історія з дружиною?
🔘 Моєю визначальною опорою, особливо після відходу у вічність моїх матері й сестри, стала Люба – моя дружина, яка до мого арешту була просто моєю товаришкою в Києві, де ми познайомились; ми тоді й не думали, що нас доля поєднає. Коли мене заарештували, у неї вдома, як і в деяких інших моїх друзів, вчинили обшук, бо припускали, що в неї можуть бути заборонені матеріали. Вона писала мені листи до табору, інколи ці листи пропускали. Коли я був на засланні в Казахстані, вона приїхала мене провідати, як подруга. А коли поїхала, я думав про неї й був вдячний їй за те, що вона не побоялась мене провідати. Коли мені вперше дали відпустку під час заслання, і вперше за всі ці роки я міг приїхати в Україну, я зустрівся з Любою і сказав їй: «Я хотів би поєднати мою долю з твоєю. Але в моєму житті ще стільки різних ям і підводних течій, мені ще два роки відбувати заслання. Чи витримаєш ти все це?». Вона сказала: «Я згодна і приїду до тебе».
Я це дуже ціную, тому що на такий крок пішла б не кожна жінка, а в радянські часи жінки здебільшого панічно боялися тих людей, яких переслідував КГБ.
🔳 У нас було дуже цікаве «казахське весілля», тому що ми жили в патріархальному казахському селі, офіційно не одружені. Я запросив до свого помешкання старших казахів та казашок, представив їм Любу і пояснив ситуацію: ми не можемо зараз оформити наш шлюб, але зробимо це пізніше, тож я прошу прийняти Любу як мою дружину. Вони все зрозуміли і чудово до нас поставились як до подружжя. У березні 1987 р. мене звільнили, і ми повернулися до Дрогобича.
Люба, власне кажучи, навчила мене однієї дуже важливої речі – дару служіння. З нею до мене прийшло відчуття радості від служіння іншій людині без огляду на те, скільки добра я зробив, а скільки – вона мені зробила, і чи ми в балансі. Ні, просто роби добро, скільки можеш. З певної пори в цьому сенсі наша сім’я є для мене просто зразковою, тому що ми служимо одне одному.
Що ви цінуєте в людях?
🔳 Щирість і доброту. Ми можемо мати різні ідеологічні, релігійні, мовні уподобання, можемо по-різному уявляти собі світ, але є певні речі, які є визначальними. У таборі були люди різних конфесій та релігій, але це майже не мало значення. Головне: «Ти стоїш на боці добра чи зла? Ти щирий чи лукавий?». Отакі речі були важливими…
У доброї людини – добрі очі, у доброї людини – добра «мова тіла» (body language)
Для прикладу, там у мене були приязні стосунки з росіянином Григорієм Ісаєвим із Куйбишева (тепер – Самара), якого посадили за твердження, що режим Брежнєва відійшов від правильної комуністичної теорії, тобто Григорій був фактично більшовиком. Звісно, він не розумів, що являє собою реальний більшовизм, уявляв собі, що більшовизм – це те, що стоїть на боці простої людини. Він був дуже щирим у своєму переконанні. Я йому відразу сказав, що для мене комунізм – це зло, і він знав мою думку, але разом з тим його щирість творила певну атмосферу солідарності між нами.
Тому я кажу, що ідеологічні відмінності мене мало дражнять, але коли я за ідеологією бачу ненависть, отаку людину я не можу прийняти.
#ЛюдиШептицького– про людей, яких ти можеш зустріти у Центрі 
