#Люди Шептицького. Михайло Винницький

🖌 Розкажіть про своє знайомство з Україною.

– Я виростав в україномовній сім’ї в Канаді. Мої батьки виїхали з України ще дітьми, а познайомилися студентами в українському студентському клубі в університеті в Монреалі і в Пласті. Згодом у них народилися діти, серед них моя рідна сестра Оксана, яка вже багато років живе у Львові і мій брат, який живе в Торонто. Через 12 років паузи народився я.  

Вперше до України я приїхав у 1989 році за програмою обміну учнів Малої Академії наук з учнями суботніх шкіл українознастві міста Торонто. Це було ще за радянських часів. Мені тоді було 18 років і я жив у квартирі мого майбутнього кума, хоча в той час ще не знав, що він стане моїм кумом.

У 1991 році я приїздив по студентському обміну на  історичний факультет Дніпропетровського університету, а в 1997 році, вже як студент Кембриджського університету, проводити інтерв’ю для магістерської роботи, яка стосувалася конституційного процесу. Тоді мені вдалося провести інтерв’ю з авторами Конституції: Михайлом Сиротою, В’ячеславом Чорноволом, Іваном Плющем. Остаточне рішення переїхати до України я прийняв у 2000 році, а через два роки одружився – хтось скаже з «причиною», яка мене підштовхнула до остаточного рішення.

🖌 Яка мова для Вас є рідною?

– У Києві, розмовляючи українською, я можу сказати, що я з Франківська і мені вірять. У Львові, на жаль, не так – все-таки розпізнають діаспорський акцент. У Канаді чи США сприймають за рідного. Тому фактично у мене дві рідні мови – українська та англійська, а ще розумію російську і розмовляю французькою. Але щодо української: нещодавно я склав іспит на володіння державною мовою і отримав бал еквівлентний нейтив-спікеру.

🖌 Ваш ідеальний день?

– Мій ідеальний день залежить від пори року і настрою. Зараз це село, відпустка і мед – маю 3 вулики. Але я рідко можу собі дозволити розкіш відпочинку. В житті надто багато цікавого навколо.

🖌 Ваше найбільше досягнення?

Моє найбільше досягнення – четверо дітей, і всі від однієї жінки. Я страшенно люблю свою сім’ю, я розумію, що проводжу з ними замало часу, і навіть це інтерв’ю відтягує мене від моїх дітей. Я дуже їх люблю і мені подобається допомагати їм ставати дорослими.

🖌 Ваші плани на майбутнє?

– Два з половиною роки тому, я взяв на себе відповідальність за квазідержавний проєкт під назвою Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Там я працюю керівником Секретаріату – виконавчим органом самого Агентства. Зараз у нас працює конкурсна комісія на чолі із заступником міністра освіти, яка буде відбирати новий склад Національного агентства. Тому зараз в мене такий собі період турбулентності, тому що від нового складу багато чого залежить.

Я точно планую далі продовжувати працювати у вищій освіті. Вже вісімнадцять років я працюю в бізнес-освіті. Окрім того, працюю на кафедрі соціології Києво-Могилянської академії. А в підсумку в мене, як мінімум три проєкти, якими я жонглюю, які так чи інакше пов’язані з вищою освітою, чи то з бізнес-освітою, чи то адмініструванням освітньої галузі, чи з соціологією.

🖌 Що ви найбільше цінуєте в людях?

– Людяність. Люди хочуть бути професіоналами, багатими, визначними, але, на превеликий жаль дуже мало хочуть бути людьми. Для мене саме ця риса є основою для визначення нашої гідності і задля гідності у нас була ціла Революція і Небесна Сотня, яка полягла.

Як на мене, гідність – це священний концепт, який пов’язаний не лише з особистістю, а й з особистістю в спільноті. Людина, її людяність і гідність проявляються не лише в тому, що індивід є визначним сам по собі, а в тому, що цей індивід є частиною спільноти інших людей. У цій спільноті він чи вона відчуває певну свободу, а також відповідальність. Важливо, щоб у спільноті індивід отримував визнання свого я, своєї гідності.

🖌 Києво-Могилянська Академія чи Український Католицький Університет?

– Не люблю це питання. Коли мене запитують: «Могилянка чи УКУ?» це для мене, як «кого любиш більше – маму чи тата?». З одного боку це два найкращі університети в Україні, але з іншого боку вони все-таки дуже різні. І один, і другий заклад прагне бути спільнотою, але вони різні спільноти і це дуже добре. УКУ має свої переваги і це, очевидно, матеріально-технічна база, а Могилянка має перевагу в тому, що вона в столиці.

Є люди, які прагнуть життя в темпі, в міському середовищі, і для них – НАУКМА. А є люди, які прагнуть більш повільного темпу, сімейної атмосфери, і для них – УКУ. Але це про бакалаврат.

Я вважаю, що магістратуру в українських реаліях треба здобувати на Заході. У нас в Україні  магістратура (з певними винятками) це такий собі «5-6 курс». Це погано, тому що, якщо це хороший бакалаврат, то викладачі вже дали все що могли за ті 4 роки. Насправді, коли люди залишаються в одному й тому самому університеті на магістерку, це часто просто марнування часу й енергії. Тому, якщо є можливість вступити на магістерку закордоном – чудово. Якщо ні – треба вступати в будь-який заклад крім того, у якому закінчив бакалаврат. Тому я раджу спочатку Могилянка, а далі УКУ. Або навпаки.

🖌 Ваша порада абітурієнту.

– Мені страшенно, подобається цитата від першої презедентки Гарварда: «Метою університету має бути підготувати студента не до його першої роботи, а до шостої». Йдеться про розвиток універсальних навичок і світогляду, а не спеціалізованих знань, які необхідні певній професії.

Не переживайте за здобуття спеціальності, думайте про розвиток світогляду і розвиток особистості

Сьогоднішні абітурієнти будуть, як мінімум 4-5 разів в житті, змінювати професію, а для того, щоб знати, як змінювати та на що змінювати, вам потрібна максимально загальна і максимально «непрактична» освіта. Бакалаврат не повинен бути місцем підготовки до якоїсь роботи, яка буде тривати 3-4 роки, краще отримайте загальну освіту в спільноті, яка вам комфортна, а тоді вже на рівні магістратури можете думати про спеціалізацію, практику, фах і т. д.

🖌 Які книги Ви порадите для студентів?

– На мою думку, будь-який студент має прочитати:

☑ Айн Ренд «Атлант розправив плечі»,

☑ Арістотеля «Політика» і «Епістемологія» (останню – особливо майбутнім маркетологам),

☑ Макс Вебер «Протестантська етика і дух капіталізму»

Ще також дуже рекомендую Фромма «Мати або бути», Орвелла «Колгосп тварин».

Якщо говорити не про академічні книжки, то на мене справила враження філософсько-історична книжка «Кантика для Лейбовіца». Це як інтелігентний Пауло Коельо. Ну, а якщо цікавитеся історією і ХХ століття і шукаєте такого собі українського Джеймса Бонда раджу прочитати «Прометеїв вогонь»; для відчуття реалій 1930-х «Пацани»…

🖌 Що змінили б в Центрі Шептицького?

– Центр Шептицького – це унікальне поєднання громадського простору, освітнього і бібліотеки. Це приклад того, що має бути в кожному сучасному університеті.

Ну, але якщо вже дуже вишукувати недоліки, то мені не дуже подобається те, що адміністративні офіси знаходяться над всіма іншими. Я людина, яка не любить ієрархії взагалі. Тому, на мою думку, адміністрація має бути в іншому будинку, а не в ЦШ. Але, можливо, я помиляюся. Адміністрація УКУ за своєю суттю не зовсім традиційна. На 5-му поверсі ти не відчуваєш, що ти в якомусь сакральному місці «ректорат», як це буває дуже часто в інших університетах.

Ще можна було б зробити кращий вид з Центру Шептицького, не хочеться дивитися на податкову 🏢