Журнал “Сяйво” в мистецькому контексті своєї доби

Так склалося з різних причин, що в українській мемуаристиці наявна дуже мала кількість спогадів, присвячених історії та функціонуванню періодичних видань, а мистецьких часописів – і поготів. 

На цьому тлі вирізняються спогади студента скульптурного відділення Київського художньої школи Павла Коменданта. У своїх мемуарах автор в художній формі розповів про ідею створення першого мистецького часопису в Україні – журналу “Сяйво”. Хоча сам часопис проіснував доволі нетривалий час (неповних два роки), проте його значення справді було досить важливим для розвитку української мистецтвознавчої автури. А головне – український мистецтвознавчий журнал актуалізував необхідність власної фіксації та осмислення подій мистецького буття в Україні, не черпаючи інформацію такого характеру із “Солнца России” чи інших чужомовних аналогів.

Також із цих мемуарів бачимо, як гостро постало питання про забезпечення функціонування журналу, тобто створення фінансових ресурсів. Ті “методи” і часом наївні способи, що їх застосував Павло Комендант, яскраво продемонстрували, що без державної підтримки чи іншого потужного інституційного джерела, яке забезпечить вихід видання, часопис існувати тривалий час просто не зможе, бо громадської ініціативності у такій справі таки замало.

Сама авторова мова соковита, нагадує оповідання чи інший художній твір, викладений мемуаристом. Перед очима, як живі, виринають постаті Івана Кавалерідзе, Саші Теремця, Василя Василька, Олександра Корольчука, Миколи Садовського, Марії Малиш-Федорець, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Миколи та Остапа Лисенків, Олександра Біляшівського, Івана та Оксани Стешенків та ін.

Павло Комендант наділяє цих людей індивідуальними характерами, знаходить якісь риси й рисочки, які враз роблять людину близькою, зрозумілою читачеві. Виникає ефект знайомства із згадуваними особами, байдуже – в позитивному чи іноді й негативному контексті.

Варто зазначити, що у спогадах Павла Коменданта простежуємо і тенденційні моменти, які викликані, як вважаємо, умовами радянської цензури тієї доби, в якій довелося жити і працювати авторові мемуарів (варто зауважити, що П. Комендант у 30-х рр. був репресований). Так, він негативно відгукується про українського мецената, культурного і громадського діяча, видавця газети “Рада” Євгена Чикаленка, родину Михайла Старицького, зокрема його доньок Людмилу Старицьку-Черняхівську і Марію Старицьку. Водночас із задоволенням підкреслює дружні стосунки Михайла Коцюбинського із Максимом Горьким в “найкращих” традиціях радянських літературних хрестоматій. Тим часом Микола Садовський постає як театральний тиран, який нищить ініціативи молоді, та ін.

Однак сам журнал “Сяйво”, точніше матеріали, вміщені на сторінках цього видання, багато в чому заперечують спогади Павла Коменданта. Справді, в театрі Садовського існував певний фаворитизм акторів, але ж це явище існує і досі! Воно витає в повітрі самого театру як такого. І цікаві нинішньому читачеві міркування автора щодо критиків, їх “нелегкої” ролі, і вабить приклад високого професіоналізму Всеволода Чаговця, якому вдалося серед київських критиків в аналітиці вистав піднятися вище люблю/не люблю, сприймаю/не сприймаю, а відтак заслужити на повагу в усіх учасників театрального процесу. 

Щодо постаті Олександра Корольчука, який виконував формальну роль редактора-видавця, то теж бачимо кілька суперечностей. Передовсім, у виборі артиста на цю “роль” Василько мав певні підстави, про які він згодом написав у своєму ще досі неопублікованому “Щоденнику”. З цього “Щоденника” довідуємося, що саме артисти Олександр Корольчук і Єлизавета Хуторна сприяли адаптації Василька у трупі Садовського, обстоювали його перед скептиками. Очевидно, тому, коли виникла необхідність заступництва “благонадійного” і відомого митця для отримання дозволу губернатора на видання, вибір В. Василька впав на Корольчука. Цей вибір був насамперед продиктований тим, що О. Корольчук найлояльніше серед артистів трупи Садовського ставився до зовсім ще молодих Василя Василька і Павла Коменданта. А тому з ним було найлегше домовлятися про підтримку.

І ще одна важлива деталь, яка також, здається, спростовує думку про нібито байдуже ставлення Олександра Корольчука до журналу. Сам Олександр Корольчук подав до журналу кілька матеріалів, присвячених різноманітній театральній проблематиці. Хронологічно перша з цього переліку публікація присвячена 25-річному ювілею творчої діяльності Ганни Борисоглібської, бенефісній виставі “Крила” за однойменною п’єсою Л. Старицької-Черняхівської, де сам митець брав участь як артист-виконавець. До цього ж ряду зараховуємо і коротеньку інформаційну замітку О. Корольчука про бенефісну виставу іншої мисткині – Любові Ліницької. Також на сторінках мистецького ілюстрованого журналу “Сяйво” Олександр Корольчук (під криптонімом “О.К.”) закликав громадськість долучатися до збирання коштів на надгробок “батькові українського театру” Маркові Кропивницькому.

Ще одним важливим виступом Олександра Корольчука як автора журналу “Сяйво” вважаємо започаткування дискусії про необхідність проведення Першого з’їзду театральних діячів і створення Національної профспілки театральних діячів України. Таким чином, можемо cтверджувати, що О. І. Корольчук брав активну участь у журналі як автор, публікуючи матеріали з найрізноманітнішої тематики. А не був лише формальною “ширмою” цього видання.

Іншим важливим аспектом театрознавчого (і не тільки) характеру є те, що у спогадах Павла Коменданта постає історія виникнення “автора” під псевдонімом “Морталіс”, який у своїй рецензії на виставу “Зачароване коло” Л. Ріделя завдав багато досади тогочасній прем’єрці трупи Марії Малиш-Федорець. Адже, наприклад, сучасна дослідниця А. Лемещенко у своєму дослідженні, присвяченому поставам за творами польської драматургії на сцені театру Садовського, зауважує що “Морталіс” – то насправді псевдонім Всеволода Чаговця, а відтак варто внести уточнення у словник псевдонімів та криптонімів. А з мемуарів П. Коменданта встановлюємо, що це по суті збірний псевдонім двох авторів – самого Коменданта і Василька.

Зрештою, саме на сторінках “Сяйва” В. Василько пробує себе як театральний критик. При чому засадничим принципом критика-початківця В. Василька була спроба відійти від переказу сюжету твору, за яким здійснено виставу, усвідомити відмінність драматичного (літературного) тексту і його сценічного рішення, намагання аналізувати артистичний ансамбль, режисерську інтерпретацію. Для цього театрознавчого аналізу Василь Василько обрав постановки за творами В. Винниченка “Молода кров” та “Натусь”, які рецензував під псевдонімом “Benevolus”. Його рецензії значно доповнюють і увиразнюють поточний мистецький процес, адже ніде, крім журналу “Сяйво”, жодних відгуків на ці вистави ми не знайшли.

Крім фіксації поточного театрального процесу на сторінках часопису можемо знайти і кілька важливих наукових розвідок (пам’ятаймо, що вийшло небагато номерів журналу). Це статті Івана Стешенка, присвячені історії українського театру до ХІХст., та стаття на тему мандрівного сюжету про Дон Жуана. Згадану публікацію доповнює розлогий нарис Григорія Александровського, де наявний аналіз постави “Кам’яний господар” на сцені театру Садовського (в контексті історії національної сцени). 

Проте, на нашу думку, найвагомішим історичним дослідженням, надрукованим на сторінках журналу “Сяйво” є стаття Миколи Вороного  з історії виникнення театральної афіші. Цінність такого дослідження не зникла і до сьогодні. При тому мусимо констатувати, що, на жаль, у жодному збірнику текстів Миколи Вороного, які перевидавалися, не було здійснено передруку цієї публікації, яка має справді унікальне значення для українського театрознавства. Відтак цей матеріал і досі малоприступний для дослідників, і його бракує у сучасному науковому театрознавчому обігу.

Тобто попри цікавий фактаж, гарну мову, адже Павло Комендант у цих спогадах виявив неабиякий письменницький хист, у тексті цих мемуарів простежуємо певні “реверанси” в бік радянської влади. Водночас, враховуючи цінність викладеного матеріалу, він заслуговує на публікацію і ширше коло читачів.

Сьогодні текст спогадів Павла Коменданта зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв України (на території Національного заповідника “Софія Київська”), у фонді Василя Василька (Ф.653. – Оп.2. – Одн.зб.1012. – 40арк. – Машинопис). Очевидно, Василь Василько розумів важливість цих спогадів, бо особисто подбав про те, щоб вони не зникли у вирі повсякденного життя. 

Публікуючи текст мемуарів та короткий вступ до нього, сподіваємося, що й сам журнал “Сяйво” може бути перевиданий бодай у репринтному варіанті. Зразком порятованого у такий спосіб видання можуть слугувати “Барикади театру” Леся Курбаса – часопис з’явився у такий спосіб з ініціативи кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка. Бо ж і сам часопис (всі номери) зберігся тільки в єдиному примірнику у відділі рідкісних видань та стародруків Національної бібліотеки ім. В. Вернадського. А журнал насправді цікавий та змістовий, що, навіть не зважаючи на його поважний столітній вік, вартий того, аби з ним знайомилися і користувалися сучасні читачі.

Авторка: Палій Оксана.

Текст “Спогади Павла Коменданта” читайте тут.

Біографічна сильветка “Слід на піску: Павло Комендант”

• 30 Березня