«”Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід» Олександр Михед

Книга в електронному каталозі тут.

Видано у “Наш формат”, 2020 року.

Про книгу Олександра Михеда “Я змішаю твою кров із вугіллям” вже багато було сказано – переважно хорошого, хоча я натрапив і на два негативні відгуки. Найцікавіше, що на репліку автора “Я ж писав цю книгу не для науковців” критики відповіли повторним обуренням: “То визнай, що ти її взагалі писав не для читачів!”
- 20 Листопада

Насправді Михед абсолютно щирий в цьому зізнанні, що писав він не для науковців. Його текст не претендує на науковість. Він навіть не маскується під польовий щоденник.

Я б сказав, що це дзеркало. Розбите дзеркало, яке чимось нагадує обкладинку “Амадоки”: уламки, складені докупи. Але так складені, що вже не збагнеш, що ж саме кожен з них відбиває: тих, хто дивляться в дзеркало? Щось за їхньою спиною? Чи взагалі небо над цією сценою?

Михед описує шість міст Донеччини та Луганщини. Він “наїздить” туди з робочими поїздками – в межах мистецького проекту творення нового міфу Сходу. Тому ціль Михеда – збагнути, що зараз відбувається в свідомості мешканців Сходу, а потому – знайти, за що можна зачепитися, щоб будувати новий міф, але вже український.

Тому його пошуки розуміння українського Сходу – не стільки цілісна картина Сходу, скільки “побічний” продукт виконання міфотворчого завдання.
Сам текст – доволі тяжке чи гнітюче читання.

Михед описує Схід наче постапокаліптичний світ, де все видається безнадійним і пропащим. Але водночас з цим автор наче запитує: а ви впевнені, що я пишу про Схід, а не про ваш регіон?

Оці всі карикатурно-сюрреалістичні моменти, де в одному приміщенні сусідять і стрип-бар, і похоронне бюро, засмічені та розвалені дитячі майданчики – це про Схід чи про будь-який інший регіон України?

Розбиті маршрутки, хитруваті таксисти та й взагалі “аборигени”, які намагаються здерти з довірливих “туристів” побільше грошей.

Це лише Схід?
І доводиться визнати: ні, це не Схід, це вся Україна.

Читаючи його книгу я постійно пригадував історії з рідного мені Львова. І межа між абсурдом на Сході та абсурдом у Львові – дуже тонка.

Ось вам історія про соціальне кафе, створене для мешканців – куди б заходили покавувати не туристи, а саме мешканці району. До речі, з можливістю продавати власну випічку. Але мешканці “збунтувалися”: відвідувачі кафе топчуть газон, шумлять, смітять, порушують громадський спокій. І кафе заривається.

Або ось інша історія – ОСББ, де все має бути зразковим, а тому нові відремонтовані пісочниці стоять порожні серед дитячого майданчика, закритого на ключ. Чи інше ОСББ, де мешканці хочуть закрити дитячий майданчик, щоб туди не ходили “чужі” діти, бо вони ж не платять за ремонт поламаних речей, а взагалі – краще майданчик тримати закритим наніч та на час обіду, бо дуже ті діти шумлять і не дають спокійно жити.

Чи ось інша історія: знищують мозаїку, бо вона не пасує до нового ремонту. І байдуже, що та мозаїка – це частина ідентичності району.

Або ж руйнують арт-інсталяцію, бо просто руйнують.

Можна з цього зробити вікторину: яка з історій про Схід, а яка – про Львів?
Коли забрати прив’язку до конкретних місцевостей, то всі ці випадки стають дуже подібними.

Тому під час читання цієї книги мене постійно переслідувало питання: Михед пише про Схід чи про всю Україну?

І наче відповідь очевидна: ясна річ, що про всю Україну.

Як на мене, то це і є задумка Михеда. Показати, що Схід нічим особливо не вирізняється. Звісно, після 1991 р. розвал промисловості завдав удару по укладу життя мешканців Сходу. А ще російська пропаганда тут була ефективнішою. Але найголовніше – кордон з Росією. Саме це відіграло найбільшу роль у 2014 р. А поза тим Схід аж так не відрізнявся, щоб його демонізувати. Чи навпаки.

Одна з історій, яка є “ключем”, а також віссю тексту – розповідь про Марка Залізняка.

Один із негативних відгуків на цьому дуже зосереджувався. Мовляв, Михед знайшов притомного місцевого, який вписується в образ постапокаліптичного брутального Донбасу.

Але, як на мене, роль історії про Залізняка зовсім інша. Марко Залізняк – фотограф-самоук, який фотографував – нехай це й пролунає пафосно – Історію. А точніше, він робив фото дрібних повсякденних подій короткого ХХ ст. – від Першої світової війни до 1960-х рр. Отих дрібних подій, про які сміливо можна сказати: “All those moments will be lost in time, like tears in rain”.
Навіщо цей аматор Михедові? Я вбачаю тут подвійну мету.

Але почну з важливої тези: фото Залізняка є “іконічними” чи “класичними” при ілюстрації колективізації. Ось найвідоміше фото – розкуркуленої сім’ї. Це фото, зроблене Залізняком. І це фото з Донбасу. До речі посилання на підбірку фото Залізняка.

І ось тут Михед реалізує свою подвійну задачу.

По-перше, він наче запитує: а ви знали, що це фото з Добнасу? Адже виходить, що Донбас постає символом трагедії селянства всієї України. І цим Михед ненав’язливо натякає: то ви далі вірите у регіональну роздробленість України? Тоді чому фото з цього регіону таке промовисте і для інших частин України?

І по-друге, Михед запитує: а що ми знаємо про цього фотографа? Як він ставився до комуністичної влади? Як йому вдавалося робити ці знімки? Навіщо він їх робив? Що він хотів сказати нащадкам?

Автор все це розплутує, як детективну історію. І показує, що ці фото – бунт проти влади. Залізняк в тому бачив своє покликання – зберегти пам’ять про ті часи. Він негативно ставився до більшовиків, але ніколи публічно цього не висловлював.

Парадокс, який показує, як сталінська система ламала людей.
І попри це, Залізняк робив фото, він документував те, що мало зникнути. Або що мало виглядати інакше. Одне з фото Залізняка – селяни довкола воза з колосками. Не зжатим збіжжям, а саме колосками, які наче по одному збиралися на полі.

Ніби банальне фото. Але воно зроблене в 1932 р. І підпис – конфісковане збіжжя.

Окремі колоски. Вочевидь, відібрані у селян.

Хоча Олександр Михед розповідає й іншу історію: як Залізняк так само зібрав залишки зібжжя на полі, за що його похвалили, і дозволили забрати зерно собі. Так він наче “анулював” “закон про п’ять колосків”, бо потім селяни діяли так само – і аргументували тим, що от Залізняку ж дозволили.

Біографія Залізняка – це історія кривавого ХХ сторіччя крізь долю однієї людини. Це і спротив владі – і своїми фото, що фіксує правду, яку влада хотіла б приховати, і діями – радше підпільними, партизанськими, бо відкритий бунт означає майже миттєву загибель.

Це й історія закоріненості. Залізняк відчуває свою відповідальність перед минулим, але перш за все, перед майбутніми поколіннями.
І тут Михед наче знову запитує: що ми взагалі знаємо про Схід? А про інші регіони України? Ось ми вже чверть століття використовуємо фото Залізняка в історичних розвідках про колективізацію та Голодомор, а що ми знаємо про цю людину?

В тексті є й інші історії та приклади. Але замість їх переказувати – краще прочитати книгу.

Важливим є інше. І про це пише Михед прямим текстом. Україна не є регіонально роздробленою. Радше регіонально невідомою. Ми живемо в світі стереотипів.

Тому зрозуміти український Схід – це, перш за все, зрозуміти і себе та свій регіон.

Написав Данило Судин