“Світ фантастичний” Богдана-Ігора Антонича

  • “Світ фантастичний” Богдана-Ігора Антонича

    Співпраця Бібліотеки УКУ з Домом Франка: про передачу “Зошита” Б-І. Антонича

    У п’ятницю 5 листопада 2021 р. фонд спеціальних колекцій Бібліотеки УКУ поповнився цінним надбанням – ще одним рукописним “Зошитом” Богдана-Ігоря Антонича. У Бібліотеці УКУ вже зберігається 12 “Зошитів”, які формують особовий архів Б-І. Антонича. Передача цього рукопису відбулася в рамках візиту у Бібліотеку УКУ представників Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка (“Дому Франка”). Нашими гостями були директор музею Богдан Тихолоз, заступник директора Ігор Медвідь, вчений секретар Катерина Крамар,  багатолітня архівістка, старша наукова співробітниця основних фондів Віра Лук’янівна Бонь та головний хранитель фондів Віктор Мартинюк. Бібліотеку УКУ представляли директорка Оксана Микитин, бібліотекарка Олена Фізер та керівниця програм і проектів Олександра Яручик. Також на зустрічі був присутній представник адміністрації УКУ – проректор з наукової роботи Олег Яськів. Активну участь в зустрічі як експерт брав знаний дослідник творчості та архівної спадщини Б-І. Антонича – к.ф.н., старший викладач кафедри філології Гуманітарного факультету УКУ Данило Ільницький.

    Олег Яськів: Варто, напевно, розпочати з історичного контексту, яким оповитий цей “Зошит”.

    Данило Ільницький: Отож, потрібно відразу зазначити, що існує ціла рукописна спадщина Б-І. Антонича і більша її частина локалізується у ЛННБУ ім. В.Стефаника у Відділі рукописів (Фонд № 10). Саме ці рукописи після Другої світової довгий час зберігалися у спецфонді з обмеженим доступом користувачів. Працювати з ними можна було, як виняток, декларуючи дослідження “буржуазного мистецтва”. Таким чином доступ до цих матеріалів отримали Володимир Лучук, якому належить важлива роль у відродженні імені Антонича в українській літературі, в каноні української культури, а також Микола Ільницький, мій дід, який в 60-х роках опрацював більшу частину цього фонду. Після 1991 р. доступ до цих матеріалів став вільний. Ще одна важлива віха в історії цього фонду- це його доповнення. Зокрема, у 1991 р. до України приїхав з США Святослав Гординський, поет, перекладач, мистецтвознавець, відомий художник, визначна постать в українській культурі, який був колегою і другом Антонича і частину рукописів по Другій світовій війні він забрав з собою, коли емігрував. Ці рукописи він зберігав дуже дбайливо і навіть з Богданом Рубчаком видав частину з них у 1967 р. в т. зв. “Нью-Йоркському виданні творів Антонича”. Під час приїзду, по майже півстолітній відсутності, він подарував ці декілька зошитів у Відділ рукописів ЛННБУ ім. В.Стефаника, доповнивши наявний фонд. Ці рукописи досить вагомі, наприклад, серед них була чернетка збірки “Велика гармонія”, яка є дуже важливою в творчості Антонича. У 90-х роках значна кількість дослідників, включно зі мною, активно працювали з цим фондом і проводили текстологічні звірки опублікованих текстів з першоджерелами, вводили в науковий обіг досі невідомі матеріали, листування, нотатки, чернетки і т.д. Мені випала така нагода з огляду на те, що я був упорядником “Повного зібрання творів” Б-І. Антонича в 2009 р. і це було безпосередньою причиною опрацювання цього фонду. Вже тоді я бачив, що цей фонд є неповний. Антонич був надзвичайно цікавою особистістю, а також він був надзвичайно акуратний і педантичний, зокрема, щодо впорядкування своїх записів. Звичайно, в нього є звичайні чернетки, а є чернетки “чистові”. Ці другі можна було б в майбутньому видавати репринтним способом, що мало б однозначно естетичну цінність. Антонич дуже ретельно нумерував свої зшитки, чітко вказував датування і перед кожним текстом і на кожному зшитку, це, зокрема, помітно і у наявних тут в Бібліотеці УКУ зошитах. Тому було помітно, що у Бібліотеці Стефаника бракує певних номерів, певних позицій, що картина є неповна. І виникало питання: яка доля відсутніх рукописів? У 2017 р. випала чудова нагода знайти інформацію, що відсутні рукописи таки існують  і знайти можливість їх придбати (йдеться про зошити які зараз зберігаються в Бібліотеці УКУ). Варто зауважити, що гіперсенсаційного відкриття в цих рукописах немає, якогось іншого тексту, який би давав зовсім інше, глибше, краще чи більш несподіване чи, можливо, непередбачуване уявлення про творчість Антонича. Але варто сказати, що оскільки Антонич помер  рано і багато його з задумів залишилися нереалізованими, то ці рукописи якраз проливають світло на цей аспект, показують що він міг би написати. І дуже цікавим для текстологів і дослідників творчості Антонича є різні варіанти окремих відомих поезій. Антонич належить до культових авторів, канонічних авторів, окремі вірші є дуже цитовані, дуже відомі і в музичному і в театральному плані. Кожне слово багато хто знає на пам’ять і осмислює, чому автор написав саме так. Виявляється Антонич до цього йшов довгим шляхом, він мав різні варіанти окремих словосполучень, слів, навіть цілих строф і цікаво тепер бачити як саме він шукав цю свою “формулу екстази”, як він її сам називав. Тому попереду очевидно ще є велика робота, зокрема, щодо дуже детального текстологічного опрацювання цих рукописів, які зберігаються в Бібліотеці УКУ, для того, щоби, можливо, окремо опублікувати ці матеріали, але також долучити їх до майбутнього, оновленого, удосконаленого “Повного зібрання творів”  Б-І.Антонича. На цю думку мене наштовхнув Михайло Степанович Комарницький, директор видавництва “Літопис”, видавець “Повного зібрання” в 2009 р. Як фахівець у цій темі я відчуваю внутрішнє зобов’язання здійснити цю ідею. Якщо постає дидактичне питання – чи можна залучати студентів до підготовки такого видання? То відповідь – ні, бо студенти-філологи УКУ апріорі не можуть мати достатньої фахової підготовки, адже така робота вимагає знання відповідного контексту, доброго знання біографії і історико-культурних реалій міжвоєнного двадцятиліття. Складність роботи з такими творчими рукописами полягає також в тому, що доводиться з’ясовувати багато чого невідомого, до прикладу, якісь алюзії, якісь не роз’яснені записи або випадкова фраза, на перший погляд незрозуміла, може пояснити якесь авторське рішення.

    Також, якщо звертатися до вже наявних в Бібліотеці УКУ “Зошитів” Антонича, то варто виокремити чернетки, які пов’язані з його роботою над лібрето опери “Довбуш”. Нам відомо, що Антонич написав цей драматичний твір на замовлення композитора Антона Рудницького. Є два варіанти цього лібрето. До речі, нещодавно одна з моїх студенток, вже випускниць, написала чудовий аналіз Антоничевої версії Довбуша, яка відрізняється від традиційних трактувань цього образу. Тому цікаво звідки Антонич черпав натхнення, який матеріал він опрацьовував, під чиїм впливом він був, звідки в нього взялися якісь власні інтерпретації цього образу, особливі морально-психологічні аспекти його версії образу Довбуша. Антоничів Довбуш є досить тонкою натурою, не лише рвійного опришка. І ці записи в чернетках дають певну візію цих питань.

    Оксана Микитин: З осені 2017 року у нас у Бібліотеці УКУ зберігаються 12 рукописних “Зошитів” Антонича, з яких 11 охоплюють останні роки життя і творчості автора, а 1 є рукописом студентської роботи. Викликає зацікавлення, яким чином “Зошит” Антонича, який сьогодні передаєте нам, опинився  в “Домі Франка”? І чи є якісь відомості про його попереднє місце зберігання і його власника?

    Богдан Тихолоз: Детальнішу інформацію з цього питання можуть надати мої колеги, але найвичерпнішу відповідь може дати Віра Лук’янівна Бонь, без якої ця подія не відбулася б. Я лише поділюсь кількома загальними міркуваннями: люди смертні і “написане залишається” (лат. Littera scripta manent). Це деякою мірою причина нашого сьогоднішнього візиту. На жаль, Антонича немає, як і багатьох, хто тримав в руках цей зошит. Інший хрестоматійний вислів гласить “рукописи не горять”, хоча це спірно – вони і горять, і замокають, іноді опиняються на смітнику і зникають. Як добре, що є такі інституції як музеї, бібліотеки, архіви, які мають на меті цю культурну спадщину концентрувати. Але всім їм притаманна певна “жадібність” (“музейна”, “бібліотечна” і т.д.), намагання сконцентрувати все в одних руках і якомога більше нагромадити, без уваги на те, чи ці матеріали лежать “мертвим вантажем” чи ж працюють. Мій дослідницький досвід, як і проектний досвід моєї команди підтверджує, що культурна спадщина працює лише тоді, коли вона рухається, коли вона активна, коли здобуває ширший суспільний резонанс, коли рукописи досліджують фахівці і мають до них доступ. Адже, наприклад, більшість музейних фондових одиниць у колекціях музеїв ніколи не “бачать світла денного”, вони ніколи не стають доступними для огляду в експозиціях, дуже багато книг в бібліотеках є незапитуваними, як і величезна кількість документів в архівах. Тому сенс сьогоднішньої зустрічі полягає в тому, аби удоступнити цей рукопис. Як директор музейної інституції можу запевнити, що “Зошит” потрапив до нас у легальний спосіб, про що детальніше розповість Віра Лук’янівна Бонь. Коли я вперше дізнався про цей рукопис, звичайно, моя перша думка була збагатити ним фонди “Дому Франка”, як музею літературно-меморіального, який концентрує матеріали не тільки самого Івана Франка, але й людей його епохи і зрештою письменників пізнішої пори. Це у мені промовляла іпостась “директора музею”. Але у мені ще присутня іпостась “дослідника”, який керується науковою рацією і доцільністю формувати повні особові колекції, а не розпорошувати їх. Тому я добре розумію, що у таких важливих рішеннях треба керуватися не згаданими інстинктами (“жадібностями”), а міркуваннями наукової доцільності і міркуваннями, перепрошую за пафос, збереження і удоступнення національно-культурної спадщини. Тому, зважаючи на те, що між УКУ загалом, Центром Митрополита Шептицького, Бібліотекою УКУ, зокрема, та Львівським національним літературно-меморіальним музеєм Івана Франка (“Домом Франка”) впродовж останніх років склалася дуже тісна і діяльна співпраця, яка реалізувалася в цілій низці наукових та навчальних заходів, мені видалося дуже доцільним поглибити цю співпрацю через передачу цього “Зошита” саме у Бібліотеку УКУ, для доповнення наявної рукописної колекції Б-І. Антонича. Тому ми щасливі, що маємо змогу здійснити такий дар. Такий наш намір я проговорював з отецем-ректором Богданом Прахом і отримав щонайтепліше схвалення. Щодо історії самого “Зошита”, то передаю слово колегам.

    Віктор Мартинюк: Живу історію “Зошита” і його шлях до нас найкраще передасть Віра Бонь. Якщо ж спробувати охарактеризувати цей “Зошит”, то перед нами студентська праця Б-І. Антонича, написана польською мовою, порівняльна студія, що робить її більш цікавою в контексті навчального закладу, де ми зараз знаходимося. Ця праця показує становлення свідомісних і наукових здібностей Антонича. Вона демонструє як він працював з певною тематикою, як її осмислював, як випрацьовував власний стиль думання, стиль письма.

    Віра Лук’янівна Бонь: Історія мого знайомства з цим “Зошитом” розпочалася дуже давно, десь 20 років тому. Це була абсолютна випадковість з майже детективним сюжетом. Моя знайома попросила розмістити тимчасово у порожній квартирі мого сина (перебував на заробітках) частину речей свого знайомого, який якраз продав квартиру і планував придбати іншу, а в міжчассі не мав де розмістити свою чисельну приватну бібліотеку. Цей чоловік був внуком директора Бібліотеки ім. В.Стефаника, імені і прізвища якого не пригадаю зараз. Спочатку він анонсував, що ці книги знаходитимуться в квартирі мого сина лише 3 місяці, але згодом він не виходив на зв’язок більше року і після пошуків та контактів з родиною, я з’ясувала, що він захворів. За якийсь час він придбав квартиру, але невдовзі помер. Після цього його родичі приїхали і забрали залишені ним книги. Після цього, коли я прийшла на квартиру, і почала наводити лад, прибирати залишене від книг сміття, я виявила 3 зошити, оцей, який сьогодні тут – один з них. Так, як колись я цікавилася Антоничем і знала його почерк, також в музеї ми мали його збірки, то я одразу зрозуміла, що це його рукописи. Я зрозуміла, що через родинні зв’язки власника книг, ці “Зошити” є з Бібліотеки ім. В.Стефаника і через знайомого попросила передати два з них директору цієї бібліотеки (“Зошит” №1 і №3). Один “Зошит” я залишила у себе (№2), не можу пояснити чому і вже згодом вирішила принести його до Богдана Сергійовича Тихолоза, щоб порадитися про його подальшу долю. І ось сьогодні він зібрав нас тут. Ось і вся історія.

    Богдан Тихолоз: Можливо Данило детальніше розповість про зміст цього “Зошита”?

    Данило Ільницький: Отож, назва цього “Зошит” №2 є співзвучною з наявним вже в Бібліотеці УКУ “Зошитом” №1 (бл. 1929 р.) [Фонд спеціальних колекцій, Бібліотека УКУ. Ф.1, спр. 12, 96 арк.]: Świat fantastyczny w “Zaczarowanеm kole” Rydla wobec “Dzwonu zatopionego” Hauptmana i “Balladyny” Słowackiego”. Віктор Мартинюк згадав про освітнє середовище і саме цей “Зошит” є безпосередньо університетським матеріалом в біографії поета. В Антонича дуже цікава інтелектуальна біографія, він вчився у Львові в Університеті Яна Казимира (сьогодні ЛНУ ім. І. Франка) на гуманітарному факультеті (колишньому філософському факультеті) на польській філології. Був дуже активним і талановитим студентом. Є чимало свідчень в спогадах про його інтелектуальну заангажованість, його плани займатися науковою і викладацькою діяльністю. Склалося по-іншому не лише через ранню смерть, але й тому, що він обрав ідентичність вільного митця і вільного інтелектуала. Згадана робота з “Зошита” є частиною навчального процесу, однак вона є не основною, а додатковою. Талановитіших і зацікавленіших студентів професори запрошували на додаткові заняття (тогочасні семінари, просемінари). Антонич відвідував кілька таких літературознавчі і мовознавчих семінарів. В ході цих занять відбувалися як лекції, так і велося обговорення заданих наукових тем. Вони завершувалися написанням письмової роботи, яку професор оцінював, а студент отримував окреме посвідчення з оцінкою і коментарем професора. Згадані “Зошити” містять підсумкову роботу Антонича на семінарі у професора Юліуша Кляйнера, відомого польського літературознавця, найвидатнішого у свій час дослідника творчості Юліуша Словацького. Цей професор був дуже цікавою постаттю – єврей за походженням, артистичний лектор, він робив надзвичайно приємне враження на студентів. 

    Щодо особливостей цієї роботи, то вона написала польською мовою, що є формальною вимогою, так як навчання в Університеті у Львові в міжвоєнний період велося польською мовою. Щодо поетичних творів, то є думки, що ранні вірші Антонич писав польською, однак жодних джерельних підтверджень цього немає. 

    Власне в цьому контексті цікаво, що продовжуючи інтелектуальну діяльність, пишучи такі теоретичні мистецтвознавчі, літературознавчі, літературно-критичні тексти вже по завершенню університету Антонич писав їх українською мовою і вони мають характер не зовсім академічного письма, а такого інтелектуально-есеїстичного письма, попри стрункість і концептуальність положень. Маю на увазі, що в подальшому Антонич не продовжував того, що ми маємо представлено в цьому “Зошиті”. І це дуже цікаво. Цей “Зошит” є документом студента-полоніста польськомовного університету, але, звичайно, цей рукопис дає підстави всерйоз говорити про те, що він міг і мав би бути добрим академічним науковцем, дослідником. І це доповнює візію Антонича і вкотре підтверджує думку про те, що ми не можемо назвати його лише поетом, а все-таки, таким багатопрофільним літератором. 

    Частина цієї праці, з наявного в Бібліотеці УКУ “Зошита” (№1), була навіть розшифрована, перекладена і опублікована у невеликій книжечці “Ars poetica”, підготовленій Гуманітарним факультетом УКУ у 2017 р. [Ars poetica Богдана Ігоря Антонича / упорядкування: Ярослава Мельник. – Львів: Український католицький університет 2017. – С. 45-88.]. Цікаво перевірити чи ми маємо до справи з продовженням  наявного тексту чи з різними варіантами чернеток.

    Богдан Тихолоз: Маю невеличкий коментар до слів Данила, який як фахівець чи не найкраще знає цілий корпус рукописної спадщини Антонича і як дослідник дуже точно розставляє акценти. Однак вважаю, що він трохи недооцінює значення рукопису. Погоджуюся зі словами Данила, що нічого революційного, що змінило б наше уявлення про Антонича ці рукописи не привносять. Але їхня цінність в тому, що вони розповідають нам як Антонич ставав Антоничем. Адже Антонич – це дуже вегетативне явище, він цілий час росте (“Росте Антонич і росте трава”). Рукописи дають відповідь на питання як він ріс, на якому ґрунті і на основі чого цей феномен Антонича формувався. Другий момент стосується співвідношення двох іпостасей самореалізації Антонича (“мистецтво творять шал і розум”) було шалу доста, але був  і розум (критичне раціо) (“алгеброю вивіряв гармонію”). Цей студентський текст засвідчує великий науковий потенціал Антонича, який не розкрився в повній мірі. Навіть для сучасних студентів гуманітарних спеціальностей, які мають кращий доступ до матеріалів, це було б складне завдання – порівняти три такі феномени в компаративістичній роботі. Антонич реалізувався як поет, але сподіваюся, що його літературно-критична спадщина знайде своє інтелектуальне відображення в майбутніх дослідженнях про Антонича як літературознавця, як феноменолога літератури. Такі тексти вкотре засвідчують його глибоке закорінення не лише в слов’янську, але в загальноєвропейську мистецьку спадщину не лише літературному, а в широкому сенсі.  Тому ця праця – це документ інтелектуальної біографії, яка показує інтегрованість Антонича в широкий контекст світової літератури і показує як у його пошуку себе, у пошуку власного поетичного голосу не просто тло, а коло співрозмовників становили інші великі поети. Дослідник Гарольд Блума, відомий як автор концепції страху впливу висловив думку, що великий поет формується лише в поєдинку, в агоні з іншими великими поетами. І ось ця праця власне окреслює це поле змагання, внаслідок якого Антонич врешті став Антоничем.

    Я дуже сподіваюся що дарунок цього “Зошита” Антонича Бібліотеці УКУ стане прикладом для такої міжінституційної співпраці інших українських установ. 

    Данило Ільницький: Я дуже радію, коли чую, що в пріоритет інституціями ставиться питання доступності матеріалів для дослідників, що є болючим питанням. Також, дуже сподіваюся, що майбутнє за належним академічним оцифруванням рукописів, що ще більше спростить логістику доступу до таких матеріалів не лише для українських дослідників, але й закордонних. Мені довелося в своїй науковій діяльності багато чого зробити вперше в контексті текстології Антонича, в контексті рукописів. Але монополія це не добре, важливо, щоб був діалог, “спільне знання і розуміння”, як каже Олена Галета, яка теж належить до нашого кола літературознавців і людей, які працювали з рукописами Антонича. Оцей спільний розум, спільне дослідження завжди є цікавішим. 

    Я сподіваюся, що подальше глибше дослідження рукописної спадщини Антонича, включно з віднайденим “Зошитом”, дасть повнішу картину ким він був. Це дуже цікаво, бо ми насправді мало знаємо про більшість літературних постатей в Україні, а інколи маємо викривлене бачення різних граней їхньої діяльності. Наприклад, для мене свого часу великим потрясінням стала праця Василя Стуса “Феномен доби (сходження на Голгофу слави)”, після прочитання якої я зрозумів, що він не лише поет, але й інтелектуал високого рівня, культуролог, філософ і я вже не можу сприймати його далі лише в контексті дисидентства чи поезії. Так само і з Антоничем. Свого часу, після “Повного зібрання творів”, я розпочав в кожному з текстів про Антонича, окреслювати його як “письменник і критик”,  “письменник і есеїст”, “письменник і науковець”, по-різному. Але оце “письменник”, як цілісне – і поезія, і драматургія, і проза, і звичайно інтелектуальний сегмент. Це теж свідчить про його відповідний рівень, відповідну його заангажованість в різні речі і про те, що він є людиною модернізму – доби дуже синтетичної. Більшість представників і представниць модернізму є людьми як мінімум двофункційними. “Шал і розум” – творити і думати про це творення. Це деякою мірою продовження “Франкової лінії”, який як постать теж був таким поліфункціональним.

    Богдан Тихолоз: Це одне з найкращих резюме, яке дозволяє здійснити місію офіційного передання рукопису. Також хочу озвучити важливу ремарку, цей “Зошит” Антонича не є частиною фондів Музею І.Франка, ані основного, ані науково-допоміжного. Тобто ми не збіднюємо фонди Музею І.Франка, але збагачуємо фонди Бібліотеки УКУ. 

    Олег Яськів: Радію, що “Зошити” Антонича стають ближчими до студентів УКУ.  Це дозволять їм написати не одну якісну кваліфікаційну роботу по постаті і творчості Антонича, опираючись на першоджерела. Хочу запевнити від імені Університету, як проректор з наукової роботи, що наша співпраця з Музеєм І. Франка поглиблюється і набуває ще більше дружніх практичних вимірів, що і підтверджує сьогоднішній захід. Впевнений, що ці рукописи допоможуть дослідникам привідкрити нові грані постаті Антонича як мислителя.

    Богдан Тихолоз: Ми маємо високу довіру і особисту, і командну, і інституційну до наших партнерів, саме тому ми сьогодні тут. Засвідчуємо як інституція свою відкритість до подальшої співпраці.

    Зустріч у текстовому форматі  описала І. Папа

    • 5 Жовтня
Переглянути ще