Славенка Дракуліч “Як ми пережили комунізм і навіть сміялися”

Славенка Дракуліч – хорватська письменниця та журналістка. Статті Славенки Дракуліч публікували The New York Times Magazine, The Guardian, The New Republic. Вона є позаштатною редакторкою та авторкою у виданні The Nation (США), дописує для Süddeutsche Zeitung (Німеччина), Internazionale (Італія), Dagens Nyheter (Швеція), Eurozine та інші видання.

«Як ми пережили комунізм і навіть сміялись» – одна з найвідоміших книжок авторки, у якій зібрані історії жінок різного віку та професій, які жили за комунізму у країнах Центрально-Східної Європи. Українською вийшла книга у видавництві Yakaboo Publishing у перекладі Роксолани Свято.

Рецензія на книгу від Богдани Неборак:

“Справжня політика, яка складає наші життя — просто нудна. Славенка Дракуліч каже, що ми пережили комунізм, та ще не вижили його. І трохи сумно це казати — виживати комунізм попросту нудніше, ніж дивитися серіал. Може, тому так важко.

Щоб було цікаво і трошки легше, навіть складні великі досвіди ми спресовуємо у цікавий сюжет. Щось негативне, системно погане, часто випадає. У передмові Оксана Форостина пише про конструювання реальності заднім числом. Воно можливе тому, що “декомунізація” відбувається поспіхом. З окремими людьми такі питання, сховані у згинах, пропацьовують психотерапевти.

Тривіальні історії найпростіше ігнорувати та найлегше забути. Вони не піддаються монтажу — дивишся годину за годиною, чекаючи на екшн. З складних історій роблять ролик на півтори хвилини — це все, що залишається.

Але тривіальні історії — вирішальні, бо повсякденне життя та його вибори найкраще віддзеркалюють політику. Ну, наприклад, не брехати чи не кидати недопалки. Або бути самоцензором чи знати, де найліпше зацерують колготи. Англомовні оглядачі багато пишуть про поліетиленові пакети й засоби гігієни, якими Дракуліч унаочнює стан справ у людських головах, іноді трактують це як поганий тон. Мені ж подобається, як Славенка пише про журнал Vogue з гладкими цупкими сторінками та досконалими жінками, дуже сумний ідеал — не через брак грошей, а через недосяжність за будь-яких умов. Вона заперечує ці “жіночі атрибути” для себе, адже є феміністкою. І не купує доньці ляльок, про які та мріє, аж до двадцятирічного віку! Сама ж, жаліючи звірят, купує шубу — бо шуба є недосяжними для радянської жінки формою, іміджем. Каже врешті: “Будь-яка ідеологія може занурювати нас у бідність та емоційні страждання”. І ще про спільний простір: “Міста вбили десятиліття байдужості — нашої впевненості, що хтось інший — уряд, партія, хтось «нагорі» — нестиме за це відповідальність.”

Також Дракуліч пише про заперечення людини, яка не лягає у конкретну парадигму. Мені важливо говорити в однині. Дракуліч розказує персональні історії — приятельок, знайомих, мами, бабусі, свої власні, уникає безособових речень і узагальнень “свій-чужий”. “Життя особи — не зала очікування на провінційному вокзалі, де ти сидиш і чекаєш на потяг, який, можливо, ніколи й не приїде.” А узагальнення женуть тебе в цю залу і позбавляють голосу.”

Дякуємо за презентацію книги та авторський подарунок!

Більше фото з події тут.

• 21 Жовтня