Секрети творчих рукописів: “зошити” Богдана Ігоря Антонича в Бібліотеці УКУ

  • Секрети творчих рукописів: “зошити” Богдана Ігоря Антонича в Бібліотеці УКУ

    Восени 2017 року у Фонд спеціальних колекцій Бібліотеки УКУ були передані “зошити” Богдана Ігоря Антонича. Це трапилося завдяки сприянню ректора УКУ о. д-ра Богдана Праха та жертводавців. Тоді ж відбулася презентація рукописів та публікації драматичних задумів автора, які містилися в них.

    Особовий архів Б. І. Антонича у Бібліотеці УКУ зберігається у фонді №1 і налічує 12 справ — 10 “зошитів” із творами (текстами віршів, драматичними текстами), 1 “зошит” зі студентською роботою та 1 “зошит”-чернетка. Ці рукописи охоплюють період 1934-1937 рр. Їхній детальніший опис можна знайти на сайті Бібліотеки УКУ.

    Нам відомо лише, що “зошити” увесь цей час зберігалися у Польщі (м. Краків). Хоча левова частка особового архіву Б. І. Антонича локалізується у ЛННБУ ім. В. Стефаника у Відділі рукописів (Фонд № 10). Тому віднайдення “зошитів” викликало неабияке зацікавлення у літературознавців, адже тепер дозволяє заповнити лакуни у пізнанні творчості літератора. А ми вирішили порозмовляти про значення та дослідницький потенціал рукописів із викладачами УКУ — професоркою кафедри культурології Оленою Галетою та старшим викладачем кафедри філології Данилом Ільницьким.

    В ході розмови вдалося заторкнути кілька граней творчості Б. І. Антонича: вплив модернізму; урбаністичні мотиви; силабо-тонічна структура віршів; пильна увага до української літератури в Радянській Україні та перспективи реалізації українських літераторів у тогочасних історичних умовах.

    У 2017 р. з’явилася книга Данила Ільницького “Богдан І. Антонич від А до Я”, а ось тільки в грудні минулого року з’явився відеосюжет за участі пані Олени Галети “(Не)забуті імена літературного Львова. Місця присутності. Богдан Ігор Антонич” в рамках проєкту офісу “Львів — Місто літератури ЮНЕСКО”. В стінах Бібліотеки УКУ його постать актуалізували ці “зошити”. Чому дослідження творчості Б. І. Антонича як ніколи на часі?

    Данило Ільницький: В рамках досліджень в українській літературі за 30 років незалежності зроблено, на жаль, не так багато, як хотілося б. Антонич радше вписується в цю загальну актуальність як приклад митця найвищої проби. Антонич — це той, з ким Україні дуже пощастило, бо їй часто нещастило, і є більше того чого не сталося. У 3-му “зошиті” Антонич робить виписку з журналу “Нові Шляхи” (1930, ч.3, с.140) зі своїми доповненнями, де влучно виокремлює цю фатальну рису:
    “Найбільшою трагедією української [а зокрема сучасної] літератури було те, що ніякий український письменник не дав того, що міг дати. Трагедія недо[за]вершених творчостей. [Не трагедія «браку нового Шевченка] Про кого можемо сьогодні сказати, що він дав усе, що міг дати? Це страшне “коли б”. [Проблема “найбільшости”] Частина вини майже в кожному випадку і по стороні творця [письменника], але більший відсоток вини завжди по стороні “зовнішніх умовин” часу [“загальна атмосфера”] «світосприймання».
    Зважаючи на своє коротке життя (Антонич прожив повних 27 років) він не встиг фізично зреалізувати багато своїх задумів стосовно як поетичних, а більшою мірою прозових текстів. І в цих “зошитах” ми можемо помітити короткі, сконденсовані виклади цих задумів. Це дає підставу чи нагоду сконструювати його творчий світ, побачити параметри його художнього мислення, тяжіння до тих чи інших тем, це дає підстави говорити про його зануреність в ті чи інші досвіди світового модернізму.

    Олена Галета: Я щиро втішилася, коли почула, що ці рукописи потрапили в бібліотеку УКУ і будуть презентовані з нагоди відкриття Центру Шептицького. Для мене як літературознавиці ці рукописи — це “живе серце” Центру Шептицького; це перша метафора, яка спадає мені на думку, і для мене важливо, щоб це “серце” билося, щоб їх читали, щоб довкола них зав’язувалися розмови. Тому, коли мені запропонували влітку 2020 р. колеги з офісу “Міста літератури ЮНЕСКО” розповісти про знані і незнані літературні місця у Львові, я подумала, що доречно було б завершити розмову саме тут, саме довкола цих рукописів. Адже поява цих “зошитів” дозволяє нам відповісти на питання, а що саме ми як спадкоємці попередніх епох, як ті, хто наслідує певний культурний спадок, можемо з цим зробити? Чи ми є тільки пасивними “приймачами”, які приймають минуле з рук у руки? І от це саме той випадок, котрий каже – ні, ми можемо створювати місця пам’яті, якщо ми достатньо уважні, якщо ми достатньо дбайливі. Ми можемо і далі відшукувати своє власне минуле і довкола нього творити не лише фізичний, а й культурний простір.
    Мене огортає певний трепет, коли я беру рукопис до рук. Я одразу почуваю себе людиною, за якою щонайменше два століття — починаючи від романтизму — особливої культури, яка поціновує рукопис. Рукописи мають високу ціну саме тому, що мають особливу цінність. Це не просто джерело для літературознавця, який має визначитися, як повинен виглядати остаточний текст і в якому вигляді він потрапить у друк. Рукопис є самодостатнім, чернетка є самодостатньою. Якщо не дивитися на них як на незавершені тексти, які не дуже зручно читати, то бачимо повну і автентичну фіксацію самого процесу творення. Без неї ми бачимо творіння, але не бачимо творення.

    Ці “зошити” часто окреслюють як археографічну знахідку. Яке їхнє значення в контексті відомого архіву Антонича?

    Данило Ільницький: Ці “зошити” є важливим поповненням тих лакун, які дослідник відчуває, коли цілеспрямовано вивчає фонд Антонича в бібліотеці Стефаника. Є дуже багато цікавих моментів, які пов’язані не так, можливо, з якимись сенсаційними знахідками стосовно нових текстів, нових віршів, нових прозових кавалків чи чогось іншого, як радше можливих додаткових матеріалів до вже існуючих текстів для того, щоб зрозуміти їхню історію, для того, щоб зрозуміти як, наприклад, Антонич дійшов, через які творчі шляхи і рішення, до цього чи іншого відомого вірша, твору, до цих відомих думок у своїх есеях і статтях. Також, там є деякі цікаві моменти, пов’язані з пошуком назв, зокрема, збірок і текстів. Ми знаємо, що коли автор вже стає класиком, то назви його текстів стають культовими. Однак для автора в процесі пошуку цих формул було непросто знайти остаточний варіант, до якого він ішов довго.
    В рамках текстологічних підходів ці “зошити” дають підставу реконструювати автентичні варіанти текстів, які могли бути змінені в ході підготовки до публікації упорядниками. Ці ж віднайдені “зошити” безумовно важливі в майбутній підготовці нового повного зібрання творів Антонича.
    В нього є близько 30 статей, і ці нотатки зі “зошитів” часто потрапляли туди, якщо ж ні, то принаймні демонструють нам міркування, напрям думки автора. Принцип академічних повних зібрань творів передбачає публікацію всіх зроблених рукою автора записів, навіть такого типу незавершених думок та чернеток.
    У Антонича є “зошити” з датуванням і без. Найчастіше датуванню підлягали лише “зошити” з поезією, на відміну від зошитів з прозовими чи інтелектуальними текстами. Те, що Антонич нумерував “зошити”, чітко вказував дату і місце написання свідчить радше про його точність, педантичність і є далеко не закономірністю у творчих людей. Маргінальні ж записи в “зошитах”, які важко інтерпретувати, є притаманними для приватних творчих рукописів.

    Олена Галета: Ці рукописи є для мене унікальними настільки, наскільки є унікальними інші рукописи Антонича. І тільки разом вони показують Антонича як цілісного автора. Вони цікаві ще й тим, що показують, як Антонич працює над поезією зі збірок “Книга Лева”, “Зелена Євангелія”, “Ротації” — йдеться великою мірою про корпус міської поезії, де ми бачимо його як поета Львова.
    Загалом же творчі рукописи цікаві перш за все можливістю побачити процес творення. Антоничева “лабораторія” постійно увімкнена. Він пише рядок і шукає варіанти, чи радше варіації, якщо звертатися до музичної термінології. Ці “зошити” можуть стати прекрасною підставою для інтермедійного проекту, який буде показувати це живе тіло тексту, з яким ми можемо працювати, вибирати ті чи інші способи не тільки читати, але писати, буквально дотворювати текст. Я згадую вірш “Чаргород”, де останній рядок звучить “достойний лев, слаба людина й вірні зорі”, і коли я відкриваю чернетку і бачу, як Антонич шукає ці означення, як він вагається між означенням “вірні” і “вічні” зорі, коли я бачу, що той самий “достойний лев” міг бути “монаршим”, “поважним”, “повільним”, “могутнім”, “могучим”, міг бути “левом-велетом”, то розумію, як постає і міниться його поетичний світ. Залежно від того, яке слово Антонич намагався допасувати до тексту, він змінює весь рядок, аби не випасти з ритму і, що найцікавіше, він повертається врешті до свого найпершого варіанту, до найпершої своєї версії. Коли ми читаємо надрукований твір, ми бачимо його як певну мовну площину, перед нами розгортається мова в одному мовленнєвому вимірі, в одному напрямку. Коли ми дивимось на чернетки, ми бачимо глибину, бачимо цю невидиму частину айсберга – і це зачаровує. Я розумію, що не кожен може читати чернетку, але з цим треба працювати і, як на мене, це треба виводити на яв, шукати ту форму, яка дасть доступ читачеві, не філологові, власне до тексту у такому живому вимірі, і навіть дасть змогу отримати насолоду від цього процесу становлення, народження твору.
    Мені дуже цікаво було спостерігати за тим, як виглядає сам запис. Переважна більшість записів зроблена чорнилом, однак наявні й записи олівцем. Залежно від того, чим Антонич пише, змінюється і його почерк. Тексти, написані чорнилом, виглядають акуратнішими, більш каліграфічними. Натомість тексти, написані олівцем, — це часто розбіглі, розлеглі літери, які написані нерівно навскіс сторінки, інколи через дві сторінки — і я припускаю, що це могли бути записи, які Антонич робив після прокидання зі сну, як про це згадують мемуаристи. Ці тексти здебільшого доволі “сирі”, без слідів негайного допрацювання — наче він намагався зловити зникому мелодію, ритм тексту, слова.

    Тексти віршів у “зошитах” часто в межах рядків поділені короткими вертикальними лініями, а в кінці рядків є записані числа. Цього немає у публікаціях. Це якась частина “творчої майстерні” автора?

    Олена Галета: Справді, у кінці рядків часто записані числа, і перший мій помисл був, що, можливо, Антонич як людина з філологічною освітою, знайома з польською традицією віршування, записує кількість складів у рядках — силаби. Правда, після детальнішого огляду текстів я зрозуміла — ні, він рахує стопи, тобто ритмічні частини у рядку, які складаються з наголошеного і ненаголошених складів. Саме їх Антонич розділяє вертикальними рисками, слідкуючи за їхнім чергуванням. А отже, Антонич орієнтований на силабо-тонічне віршування, на традицію, яка на той час є найпотужнішою в українській літературі.
    Цікаво спостерігати, як він працює зі складними ритмічними схемами. З одного боку, він дотримується дуже чіткої ритмічної структури, а з іншого — застосовує потужні мовні варіації, складні мелодії, які розгортаються довкола начебто простої лінії і простої моделі.

    Данило Ільницький: Він дуже відповідально ставився до своєї творчості. Не йдеться про те, що він з поважним виглядом серйозної людини сідав щось писати. Ні, він був дуже вільною людиною, дуже експериментальною, дуже сміливою. Йдеться саме про роботу над текстом опісля певного колекціонування в стані натхнення різних ідей, образів, фрагментів. Щоб “тіло” тексту було якісним, читабельним, щоб воно мало добру, досконалу форму. Одним з аспектів такого серйозного підходу було те, щоб вірш мав добре скомпонований ритм. В силабо-тонічній системі віршування, в якій здебільшого працював Антонич є важливим дуже чіткий і досконалий ритм. Відповідно можна помітити, що усі ці вертикальні лінії позначені там, де закінчується склад і поставлені для своєрідної перевірки під час читання тексту, чи добре є викладений ритм. Окрім того, Антонич уважно вивчав наголос української літературної мови (зважаючи на своє лемківське походження), і в текстах чернеток ми бачимо проставлені наголоси. Хоча поету як нікому дозволено порушувати наголос для досягнення естетичного ефекту. Тому тут ми бачимо творчу робітню автора над формою віршів, яка призначена для максимального вдосконалення тіла тексту.

    Наявні “зошити” охоплюють часовий діапазон 1934-1937 рр., коли Антонич закінчив університет і активно публікувався. Останні записи 27.05.1937, майже за місяць до смерті. Вочевидь, більшість поезій з “зошитів” вже опубліковані? Чи в текстах за цей період Антонич змінюється як автор?

    Данило Ільницький: У контексті біографії Антонича — це величезний період, він дуже змінився за цей час. Його опубліковані збірки (1934, 1936 і посмертні 1938), свідчать не так про естетичний ріст, як про еволюцію траєкторії, мапи, певного руху від теми до теми. Саме тому ці “зошити” потребують детального літературознавчого аналізу.

    Професорка Ярослава Мельник у вступній статті до “Ars poetica” звертає увагу на велику кількість виписок з різних словників, навіть біологічного та зоологічного, та праць сучасників автора, зокрема, з Радянської України. Б. І. Антонич так вдосконалював свою літературну українську мову чи шукав особливі слова?

    Данило Ільницький: Антонич закінчив Львівський університет ім. Яна Казимира (спеціальність — польська філологія). Він здобув ґрунтовну філологічну освіту, яка була пов’язана не лише з польською традицією філології, але й з німецькою, чеською, навіть загальнослов’янською традицією філології. Він добре орієнтувався в мовознавчих та літературознавчих теоріях і проявляв потенціал в науковій галузі, про що свідчать його студентські наукові роботи та пізніша інтелектуальна есеїстика. Водночас це була багатогранна людина, яку цікавили різні галузі людської діяльності, тогочасні технічні відкриття, інші види мистецтва, наприклад, малярство, кінематограф, музика. Відголоси цього широкого спектру зацікавлень знаходимо в його поезії. Тому такі виписки є цілком зрозумілими.
    Виписки зі словників — це наслідок філологічного вишколу з однієї сторони, але також вони мають цілком конкретну творчу мету: йому важливо знайти якнайточніший для себе як для митця відповідник якомусь ще не висловленому образу. Тому він намагається працювати зі словниками, як із “пишним яром”, як писав М. Рильський. Аналогом словників для нього була також українська поезія його сучасників, тому в “зошитах” теж містяться виписки з неї. На матеріалах цих “зошитів” ми можемо побачити дуже цікавий симбіоз людини, яка поєднує якомога сміливішу, якомога вільнішу творчість, яка базована на дуже конкретній роботі зі словом, в тому числі з чужим словом, яке він засвоює, перетворює, яке він зрештою використовує як досвід.

    Олена Галета: Це не просто пошук прикладної інформації, яка допоможе йому зрозуміти конкретне слово. Як на мене, Антонич працює з мовою взагалі — це потреба вгрузати в мовну товщу. Він працює щонайменше зі шістьома словниками, збирає синоніми і визначення.
    Для мене цікаво й те, що ці допоміжні записи зроблені майже виключно українською. Коли окремі дослідники говорять про Антонича як про людину білінгвальну, а тим більше як про білінгвального поета, то рукописи — це вагоме свідченням того, яка мова є для нього робочою навіть поза контекстом самої літературної творчості. І це українська.
    Також у мене викликали зацікавлення виписки Антонича з текстів його сучасників — тогочасних українських поетів, не класиків 19 ст. Ще на презентації “зошитів” у 2017 р., коли професор Ярослава Мельник вперше згадала про ці записи, мені на думку спала така річ: від 1934 р. щонайменше Антонич починає співпрацювати з Тадеушем Голлєндером, польськомовним львівським автором. У 1934 р. Голлєндер опублікував статтю у львівському журналі “Sygnały”, де розповів про свою розмову з Антоничем і, ймовірно, Святославом Гординським. Голлєндер надумав видати антологію україномовної поезії у тогочасній Польщі і звернувся до Антонича, запропонувавши йому підібрати авторів і тексти, а також підготувати про них короткі інформаційні замітки. Ця співпраця тривала до 1936 р., збережений лист від Голлєндера, де він пише, що надіслав Антоничеві верстку антології для уточнень. Протягом двох років спілкування концепція цього видання повністю змінилася, зокрема, під впливом Антонича. Адже початкова ідея Голлєндера полягала в тому, що до антології мають увійти лише україномовні “галицькі” автори, чию творчість можна розглядати як частину літератури Польщі. Натомість Антонич, пропонуючи назву і концепцію “П’ятдесят з цього і того боку Збруча”, фактично створює антологію тогочасної української поезії, показуючи, що ті україномовні автори, які в той час живуть і творять у Польщі, є частиною більшої української літератури. Ми знаємо, що Антонич опрацьовував і ті видання, які виходили в Радянській Україні, і ті, які з’явилися попередньо у Львові. Знаємо, що фактично корпус текстів майбутньої антології був укладений, а далі розпочинається майже детективна історія. Сам рукопис віднайти не вдалося, хоча згодом його пошуки провадила відома дослідниця Оля Гнатюк. Лише згодом, у 1972 р., Флоріан Неуважний вже у соціалістичній Польщі видав вибірку з цієї антології, до якої включив твори лише 32 авторів. Інші 18 імен були вилучені, як і самі тексти. Ми не можемо точно встановити на основі віднайдених “зошитів”, про кого саме йдеться, але ми можемо принаймні здогадуватися про це, спираючись на Антоничеві записи й те, скільки уваги він уділяє тому чи іншому авторові.

    Що на Вашу думку є найбільш цінним в цих творчих рукописах Антонича для дослідників?

    Данило Ільницький: Для мене найбільша приємність і радість є познаходити варіанти. Наприклад, історія роботи з вибором назви збірки “Зелене Євангеліє”; історія роботи з лібретто “Довбуш”, звідки він черпав матеріали, як він конструював сюжет. Історія з деякими його поезіями з-поза збірок, які були опубліковані після його смерті в журналі “Ми” у 1939 р., наприклад “Схід сонця”, “Молитва”, які були подані з певними змінами чи вкорочено, а тут, в “зошитах”, є повний варіант. Чи такі філологічні тонкощі, коли ми знаємо тексти на пам’ять із публікацій, то цікавими є правописні особливості, чи Антонич писав так сам, чи це редактори поправили. Це власне є причиною для рефлексій, для дослідження:
    можливість сконструювати цілісність краще і більше. А також побачити деякі риси Антонича, зокрема, достатню самокритичність. Він далеко не все публікував з того, що писав і далеко не все долучав до своїх поетичних збірок. Антонич компонував свої збірки концептуально, вони були часто поділені на розділи або ж мали дуже добре продумане розташування творів щодо тематичної співзвучності, образів чи стилю. Незаангажований, спокійний дослідник може ствердно висловити думку, що більшість опублікованих текстів Антонича, які не увійшли до збірок, не дарма туди не увійшли. Також є тексти, які взагалі нікуди не увійшли. І от цікаво бачити, які саме, яку ідею Антонич втілив в якомусь іншому тексті. Це потребує додаткового дослідження, занурення в рукописи.

    Олена Галета: Попри те, що я вже раніше сказала, мені особливо цінні ті записи, фрагменти, які не втрапили у вірші. Наприклад, якщо не помиляюсь, не увійшов у жодну поезію дистих: “Але серце моє поганське, але віра моя християнська”. Це дуже цікава дихотомія поганського/християнського, про яку багато говорять літературознавці, й інколи саме цих невеличких свідчень-записів може бракувати у наших міркуваннях як своєрідних “замкових каменів”, які тримають цю арку-побудову, щоб вона не розсипалася. Крім того, лише на основі рукописів ми бачимо генезу письма, яка допомагає визначити стиль Антоничевої поезії. Якими б умовними не були ці рамки, але саме з чернеток ми довідуємося, як народжується його поезія: з образу, ритму, ідеї чи ще з чогось іншого.

    В одному з “зошитів” ми можемо ознайомитися зі студентською роботою Антонича, яка, як відомо зі збережених документів, отримала високу оцінку. Чи свідчить вона про можливі академічні перспективи Антонича?

    Данило Ільницький: В архіві в ЛННБУ ім. В.Стефаника я бачив схожого типу одну цілу студентську роботу і фрагмент іншої. Наявна серед “зошитів” робота є типовою кваліфікаційною студентською роботою. Вона свідчить про аналітичні здібності та належний інтелектуальний потенціал Антонича до наукової роботи. Однак після закінчення університету Антонич не продовжує писати такого типу тексти. Натомість він почав писати те, що ми сьогодні можемо назвати літературознавчою і мистецькою есеїстикою, симбіозом літературної критики і теоретичного маніфесту.

    Олена Галета: Хочу додати, що у збережених прозових чернетках Антонич вряди-годи згадує про роботу над дисертацією – зокрема, коли описує своїх героїв, їхні плани чи заняття. Що ж, можливо, Антонич не розпрощався повністю з думкою про академічну кар’єру, чи принаймні його цікавив цей тип людини — академічного дослідника.

    Раніше ми згадували публікації драматичних задумів Антонича в “Ars poetica…” Чи вдалося йому реалізувати себе в цьому жанрі?

    Данило Ільницький: Все уривки. Лише один повний текст “Довбуш”, написаний на замовлення композитора Антона Рудницького. Історія тексту відома зі спогаду самого Антона Рудницького, де він детально описує перебіг творчої кооперації. Можна стверджувати, що Антонич дав собі раду з цим видом літератури. Конструюючи текст “Довбуша”, Антонич використовував цілий спектр джерел, включно з фольклорними, літературними. Він все-таки пішов своїм шляхом і в нього є не конче традиційні акценти в інтерпретації постаті Довбуша.

    Олена Галета: Попри те, що більша частина драматичних текстів залишилася на рівні задумів, однак вражає, наскільки різна тематика цікавить Антонича, до яких різних пластів він сягає. Він працює з цими темами як інтелектуал: громадить, аналізує, коментує, записує свої міркування. Якби у нього було більше часу, можливо, ми б побачили іншого, невідомого Антонича.
    Перед дослідниками стоїть завдання розшифровувати ці чернетки, а це означає — адресувати до них ті питання, які не є очевидними: що я можу з’ясувати, покликаючись на збережений текст? з чого Антонич починає поезію і як прямує до її завершеного вигляду? яка мова є мовою думання для Антонича, не тільки мовою творчості? Це питання не про те, що хотів сказати автор, а про те, що ми хочемо і можемо побачити і почути у цих творах сьогодні.

    Авторка інтерв’ю Іванна Папа

    • 5 Жовтня
Переглянути ще