Красива українська

  • Красива українська

    До Дня української писемності та мови ми зібрали насправді зовсім невеликий список книг художніх і навчальних, в яких мова звучить повноголосно, красиво і по-справжньому.

    Ставайте багатшими!

    • 9 Листопада
  • Почнемо з книги “Антологія української поезії XX століття: від Тичини до Жадана” упорядника Івана Малковича (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2017)

    Делікатно самодзвонно і закосичено почитати Тичину, повистукувати звуками, як пальцями по столу, із Михайлом Семенком, пофілософствувати з Ліною Василівною і Василем Стусом, погрррррчати із Вінграновським:
    Була гроза, і грім гримів,
    Він так любив гриміти,
    Що аж тремтів, що аж горів
    На трави і на квіти.

    …і ще начитатися 2016 сторінок любові, сили, печалі та милозвучності думок у словах поетів.

    Листи” Лесі Українки (упорядкування Валентини Прокіп (Савчук), Комора, 2016-2018)

    Стільки любові і потужності можна отримати, коли підглянути в листи Лесі:
    “Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю – любов’ю!”
    (Лист до сестри Ольги, листопад 1902р.)

  • Танґо смерті” Юрій Винничук (Піраміда, 2015)

    З книги: “…Отак ото я собі чемно працював у бібліотеці, покіль не втелющився в таку авантюру, що ледве потім цілий виборсався…

    Так ніжно і цікаво Софія Андрухович користується словами у книжці “Фелікс Австрія” (ВСЛ, 2014)

    Цитати не хочемо виривати, тому за сюжетом: “Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах “щасливої Австрії”, в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах”.

    Стражі” Марія Чумарна (Апріорі, 2017)

    Це роман-притча про шлях людської свідомості до осягнення правди в собі. Безіменні герої, як шахові фігури, відображають різноликість істини, розмаїття поглядів на сенс життя і призначення людини в земному світі.

    Сльози речей” Андрій Содомора (Піраміда, 2010)

    “…є такі сльози речей, і що смертне – торкається серця”. “І як загублена на білому снігу рукавичка плаче за своєю господинею, так самотня людина у міському просторі сумує за втраченою гармонією життя.”

  • В цьому списку гріх не згадати “Енеїду” Котляревського, бо це вперше написаний твір розмовною українською мовою. Зараз ми вже не так говоримо, звісно, але це ж феноменально!

    І так само “Мина Мазайло” Миколи Куліша. Якщо читали в школі, то перечитайте ще раз.

    З книги: “Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є своє слово “універсал”, а ви “маніфеста” заводите, є слово УНР, а ви УСЕРЕР пишете? Га? Га? о Рідне слово “пристрій” ви на “апарат” обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що без пристрою і блохи не вб’єш, забули, а ви думаєте апаратом, га?”

  • Готель “Велика Пруссія” Богдан Коломійчук (ВСЛ, 2019)

    З книги: “…З вікна “Атлясу” було видно чималий шмат Площі Ринок, замерзлий фонтан із вкритою снігом фігурою Адоніса, кут міської ратуші й гарний ряд кам’яниць…”

    Слуга з Добромиля” Галина Пагутяк (Піраміда, 2012)

    З книги: “…Листопадова імла не впала навіть в обід, сповзла з гір хіба на третій день, коли у Лаврові закінчували вивозити старі книжки й папери…”

    Укриті небом” Марія Дзюба (видавець Юрій Височанський, 2009)

    З книги: “…То вона, коломийка, крає серце журбою, заходиться голосінням, щоб раптом сторч головою кинутися з найвищої кручі та в найкритичнішу мить забити дрібно щойно народженими падінням крильми, настромитися на вістря життя найпекучішими ранами, щоб не втрачати чуттєвості та бажання втішатися, насолоджуватися до нестями радістю буття: танцювати з горами, сіяти зорі, вкриватися небом…”

    Солодка Даруся” Марія Матіос (Піраміда, 2005)

    З книги: “…А Солодка Даруся сидить у квітнику між айстрами, у трьох кроках від Марії з Василиною, заплітає-розплітає давно поріділу сиву косу, слухає незлобну розмову про себе, і лиш тихо усміхається. Вони таки не мають смальцю в голові а Бога в череві, її сусіди, бо думають, що вона дурна. А Даруся не дурна — вона солодка”.

  • І хіба ж не прекрасно, коли книжки іншими мовами перекладаються українською?

    Дуже звучить “Тарас Бульба” Миколи Гоголя у перекладі Миколи Садовського і “Природний роман” Георгі Господінова у перекладі Остапа Сливинського. В нас цих книжок нема, але є до чого прагнути 🙂

    Далі “Ну що б, здавалося, слова…” Тараса Шевченка. Як же не згадати основоположника (між іншим, слово яке!) нової української мови? Не тільки на його День народження згадати. І, між іншим, просто візьміть і почитайте хоча б кілька його текстів так, як самі того захочете.

    Земля Загублених, або Маленькі страшні казки” Катерина Калитко (ВСЛ, 2017).
    Навмисне без цитат. Але смачнішої мови годі знайти. Тому не будемо виривати з тексту: беріть цілісно і читайте, читайте…

    Улюблені “НепрОсті” Тараса Прохаська (Лілея-НВ2002)
    Наголос на “о”!

    З книги: “…є речі, значно важливіші від долі. Скажімо, інтонації, синтаксис. Коли хочеш залишитися самим собою — ніколи не відкидай власних інтонацій. Він цілу війну говорив тим самим голосом, що завжди. Я не можу говорити з тобою другий раз лиш про це. Я не можу розказати тобі всього того, що ти хочеш почути. Я можу говорити. І тоді ти можеш почути те, що хочеш. А навпаки — ні. Але і ти всього не запам’ятаєш. Сказане минає…”

  • І трохи академічної літнератури, щоб нагадати собі правила писання і вживання нашої мови:

    Історія української мови” Ярослава Радевича-Винницького (Апріорі2020) – про людей, які відіграли значну роль в історії української мови та її літературної форми.

    Скажи мені українською” Тараса Берези (Апріорі2019). Окрім загальновживаних слів та висловів є ще і правдива українська мова, яку на превеликий жаль ми з часом забуваємо та залишаємо на сторінках словників, книжок, чи за лаштунками театральних вистав і кінострічок.

    Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей” (Просвіта2001). Мовознавиця Олександра Сербенська та журналістка Марія Волощак дають відповіді на запитання про стан української мови як державної, процеси, що в ній відбуваються, про усне мовлення та доцільність вживання окремих слів і висловів.

    Пунктуаційний словник-довідник” Зеновія Терлака (Апріорі2019) – вдосконалювати своє писемне мовлення не менш важливо. Ви ж самі знаєте, що іноді відсутніть/невчасна присутніть маленької коми може повністю змінити сенс вислову.

    І якщо ще не читали, то дуже радимо для підсилення внутрішнього патріотизму (у найдобрішому значенні цього поняття) працю “Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала” Ліни Костенко (Українська прес-група, 2013):

    З книжки: “В газетах з’являються мало не рубрики: “Хто нас підніме з колін?” – А ніхто. Нація на колінах – це дуже несимпатичний силует. Їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов’язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з’явилося обнадійливе повідомлення: “Піднімаємося з колін”. Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь, –
    вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах,
    навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?”

    Бережімо нашу українську вдало, чесно і міцно.

Переглянути ще