“Доця” Тамари Горіха Зерня

31 жовтня 2022 року

Війна, 250-й день повномасштабного вторгнення рф в Україну, а направду – чергова жорстока битва України за свою незалежність. Цього разу Україна виборює й безпеку Європи, ба більше – наразі Україна «на нулі» для всього світу.

З моменту своєї появи «Доця» вже отримала вагому кількість абсолютно заслужених винагород, книжку переклали декількома мовами, був задум екранізації…
Отож, поділюся тим, що написала два роки тому. Тоді текст відгуку відправила у приват лише авторці, Тамарі Горіха Зерня, але наразі актуальність цього відгуку, на жаль, лише зросла, і знову написаного жодного слова не зречуся. Єдине, що виправила: відтепер рф не має великих літер…

***
Вересень 2020
Так довго я ще ніколи не відкладала подяку і обіцянку…
Події в Україні та навколо стають небезпечнішими щомиті. Свобода кожного з нас постійно зіщулюється. Проте, аби протистояти утиску цієї нової реальності, треба мати завжди окрилену внутрішню свободу.
Так довго я ще ніколи не відкладала подяку і обіцянку…
Втім, жодного слова, написаного понад рік тому, не зречуся.

Єдине, що змінилося – це останній рядок мого понад річної давності «відгуку», який я пообіцяла написати пані Тамарі, отримуючи з її рук «Доцю». Він був таким: «Не для екранізації».

Цінність твору завжди перевіряється часом, а, отже, правильність висновків у «відгуках» – також. Цінність твору за цей час, однозначно, зросла, і моя думка щодо візуалізації твору змінилася. Фільм має бути. Українською. А субтитри – якомога більшою кількістю мов. Англійською, угорською, польською, звісно, білоруською. І російською також.
Власне, усе, що треба знати про цей твір, то це те, що наразі – це краща художня книжка про теперішню війну – писала і говорила я багатьом рік тому. І дуже тішилася, коли це твердження вже через вкрай короткий час після народження «Доці» зробили вельми поважні особи.

Липень 2019
Ні, поки читала, я не плакала. Тільки одного разу на початку трохи замружила очі. Ні, жодна сторінка не постраждала від цих солоних крапель, які настигли мене у .Львівських пляцках менше, ніж за дві доби після того, як я вперше взяла у руки «Доцю». Один зі столиків «пляцок» протягом останнього року я «перетворила» на робочий кабінет, і сьогодні теж прийшла сюди попрацювати. Але думки плуталися у часі, емоції активно заважали. Роботу з квадранту «важливе» я все ж таки зробила, але не без напруги.

Сьогодні рівно п’ять років, як мій чоловік і я зійшли з вагона фірмової «двадцятки» – поїзда, сполученням «Луганськ-Київ». Годину тому я відвідала виставку «На зламі», а учора – «проковтнула» «Доцю». Ці неповні три дні тепер здавалися роками. Власне, останнім часом так буває часто. Десь у лабіринтах мозку, звісно, я вже почала описувати свої враження від «Доці», але думала, що спочатку вгамую «емозі», приготую найміцнішу каву, вмощуся якомога зручніше за моїм теперішнім невеличким домашнім робочим столиком, спочатку «вимкну увесь світ», а потім увімкну комп’ютер… Проте кабінет-«пляцки» вніс свої корективи. Я добре працюю у шумі (стара звичка), але завжди реагую на музику. Старий альбом Вакарчука захопив мене зненацька (не дивно – бо «пляцки» – то є Львів). П’ять років тому, зрісшись намертво у режимі «цілодобово з новинами», завершуючи у коротких перервах університетські справи, і, звісно, дбаючи про родину, я так само чула ці самі мелодії і слова. «Куди нас заведе цей довгий шлях?»

Звісно, декілька хвилин вистачило, аби приборкати внутрішню стихію і зрозуміти, що прямо зараз треба писати про «Доцю».
Власне, усе, що треба знати про цей твір, то це те, що наразі – це краща художня книжка про теперішню війну.

Прочитана за декілька годин книга, не переставала стукати у скронях: «Ну так, так і було. Так… так… ну так!» Такі примітивні словосполуки були найчастішими попри те, що багато воєнних сцен, дякувати Богові, я не бачила наживо. Цей гуркіт думок перебивало майже риторичне питання: «Ну як, як, як можна так зрозуміло все й усім пояснити про цю «(особливу, гібридну, невизнану … ланцюг епітетів можна продовжити) війну?» А для багатьох дотепер – не війну.

На що схожа «Доця»?

На мереживо, але металеве. Здалеку дуже гарне і ніжне, але зблизька – так само гарне, проте небезпечно-гостре. Краще не торкатися, бо обріжешся.

На що «Доця» не схожа?

На жоден з фікшен-творів. Мабуть, неймовірна любов авторки до слів, їх мелодії, поетики перетворює сюжет про насправді найжорсткішу війну сучасності не лише на шедевр, але і на потужну зброю для розмінування свідомості.

Твір однозначно має бути номінований на літературні премії, але не це визнанням значущості того, що зробила Авторка. Подібно до того, як Давид переміг Голіафа, «Доця» є потужним асиметричним озброєнням для досягнення перемоги у війні рф проти України.

написала Олександра Ляшенко,
докторка економічних наук, професорка

• 4 Листопада